Розділ «Частина XII»

— Зачекай-но! — серйозно звернувся він.— Я хочу знати, що діється на вулицях. Що може доповісти твоя розвідка?

— Моя розвідка? — здивувавсь я, намагаючись обійти його і дістатися своєї кімнати.

— Не так швидко,— наполягав він, блокуючи мені шлях.

— Що таке?

— Ти не відрапортував! Що там відбувається? Ти єдиний, хто був назовні за останні шістнадцять годин. Наскільки все погано?

Він був щирий. І справді хотів знати. Після анти-сикхських заворушень було таке, що люди ходили вулицями з відрубаними сикхськими головами в руках, неначе з торбами. Це була індійська трагедія. Це була людська трагедія.

— Гаразд, гаразд,— погодився я, підіграючи.— Погані новини, хоча залежить від того, як на це подивитись: я не бачив ніяких зомбі. Жодного, ніде, якщо не враховувати пияків і політиків.

— О,— мовив він, трішки розчарувавшись.

— Але хороші новини — місто заполонили ріки щурів і зграї ненажерливих собак.

— Добре,— сказав він, ляскаючи руками.— Я зателефоную своєму другу-парсу. Він роками діставав мене щодо цього Плану щурячої чуми. Він дуже зрадіє цим новинам.

Ми залишили його, коли він набирав свого друга-парса.

— За тобою оплата резервного охоронця,— нагадав мені він, поки набирав номер.— Я ж резервний, навіть попри те, що міс Карла повернулася з тобою. Я запишу це на твій рахунок.

Двері моєї кімнати були незамкнені. Всередині ми почули дивні звуки. Я тихенько відчинив двері. Дідьє лизався з Чару на матраці, доки Олег залишав свій запах на Парі й моєму дивані.

Той дивний звук, який ми почули,— то був Вінсон, що догори дриґом намагався грати на моїй гітарі. Він лежав на спині, а ноги були підняті на стіну. Ніхто нас не помітив.

Ми разом підійшли до дверей моєї спальні. На моєму дерев’яному ліжку розклалися Діва з Рендаллом. Вони пестили одне одного руками і вустами.

Я хотів відволокти Рендалла від дівчини, яку кохав Навін, але давати йому ляпаса було завданням Діви, якби таке знадобилося.

Карла потягнула мене за жилет.

— Ти цей апокаліпсис не розрулиш,— прошепотіла вона, виводячи мене за руку.

Ми повернулися до дверей її кімнати. Моє серце виривалося з грудей. Карла запхала ключ у замок, потім зупинилась і поглянула на мене.

Я ніколи не сприймав Карлу як належне. Але ключ був у замку, який відмикав двері до її бедуїнського шатра, і моє серце занадто переповнилось надією, щоб сумніватись. Я сподівався, що цілковита ізоляція міста і міні-сатирикон у моїй кімнаті дозволить їй відчинити своє шатро.