Розділ «Частина XI»

— Ця дівчина, подруга Вінсона, Ранвей.

— Так,— сказав він, тримаючись на одній нозі, неначе олень, який чекає можливості розігнатися.— Я вже говорив з ним. Він був у офісі з Дідьє.

— Вона і моя подруга також. Якщо намагатимешся її знайти, то спробуй щось духовне. Я б почав звідти.

— Гаразд, духовне. Зрозумів. Щось іще?

— Ні. Біжи.

Він потупав сходами вниз.

Чомусь мені захотілося зачинити двері, замкнути їх, почистити пістолета, погострити ножі, щось написати і напитися так, аби проґавити перегони. Тієї миті я більше не хотів знати нічого про чужу любовну драму.

Я підвівся і пішов до дверей, але Вінсон мене випередив.

— Є хвилинка?

— До біса це все, чоловіче, та в кого немає тієї хвилини? І хто ще не знає, що потрібна не одна хвилина? Усі. Тож залиш свою самокритичну пасивну агресію біля дверей, заходь, припаркуй своє тіло на дивані Олега, випий пива і розкажи мені свої думки, та думки Олега, якщо їх розгадаєш.

— А ти завівся,— зауважив він, сідаючи.

Я жбурнув йому пиво.

— Гарний диван,— вирішив він.— Хто такий Олег?

— Що в тебе на думці, Вінсоне?

Він заговорив про неї — про дівчину з Північних Земель, яка мала лід ув очах, хай де вона була. Він звинувачував себе в надмірній опіці, бо змушував її почуватися ув’язненою, і в тому, що приховував власних почуттів, і багато ще в чому.

— Чоловіче, ти сам перетворився на в’язня,— сказав я.

— Я в’язень?

— Ти прикутий до своєї діяльності, Вінсоне, а вона — вільна птаха.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не говоритиму про Ранвей не в її присутності,— повідомив я.— Але можу сказати, що вона досить чутлива особа, і твоя робота завдає їй болю. Її попередній хлопець помер від героїну, пам’ятаєш?