Розділ «Частина XI»

— У мене проблема,— сказав він, упавши усім тілом на диван.

— Мабуть, варто брати погодинну оренду за цього дивана,— мовив я.— Він має більше роботи за мене.

— Сьогодні буде особлива вечірка.

— Ага.

— Костюмована вечірка.

— Я зачиняю двері, Дідьє.

— У найкращого костюмера залишилося тільки два костюми, і я обидва зарезервував, але не можу вирішити.

— Що там було?

— Гладіатор і балерина.

— Не бачу, в чому полягає проблема.

— Проблема? Ти не бачиш проблеми? Дідьє ідеально пасують обидві ролі, звісно ж, тож просто неможливо обрати між ними.

— Ясно.

— Ліне, що ж мені робити?

— Моя тобі порада,— запропонував я, збираючи енергію з дивана Олега,— візьми верх гладіатора і низ балерини. Ти будеш гладериною.

— Гладерина,— пожвавився він, кидаючись до дверей.— Я мушу негайно це поміряти.

Він почовгав униз, а я почовгав до дверей і нарешті спромігся надовго їх зачинити. Я мав би зрадіти, але цього не відбулося. Мені не подобалися зачинені двері, практично будь-де. Мені навіть уві сні не подобалися зачинені двері — ті, в які я гатив щоночі.

Я вмостився на своєму кріслі, але не міг писати. Я занадто довго витріщався на замкнені двері, тож знову опинився там, у клітці.

Кожен удар, націлений на прикуту людину, кожна ін’єкція, спрямована на придушення бунту, кожен розряд струму, щоб знищити силі духу,— це образа того, ким будемо ми, коли станемо тими, якими нас визначає доля. Час — це мембрана, сполучна тканина, і її можна поранити. Час не в змозі загоїти всі рани. Час — це і є всі рани. Лише любов і прощення здатні загоїти всі рани.

Ненависть завжди залишає плями. Але інколи ця ненависть не твоя. Інколи ти прикутий, а ненависть, яку вбивають у тіло й розум, належить іншій людині, вирощена в іншому серці, й забувати її доводиться довше.

Навіть якщо колись ми знайдемо можливість переплести пасма кохання і віри, знайдених на життєвому шляху, ця пляма назавжди залишиться на шкірі як те, що неможливо забути, те вчора, яке глядить на тебе, коли ти дивишся на зачинені двері.