Розділ «VII»

Бреслау, того ж таки 14 липня 1934 року. Друга година пополудні

Анвальдт вийшов з ресторану й сів до машини. Глянув на течки зі справами, на яких стояли печатки Гестапо, й на пакунок, що його він сьогодні забрав з архіву. Розгорнув — й здригнувся: дивні, вигнуті літери, Закипіла кров на блакитних шпалерах. Він запакував кривавий напис і вийшов з машини. Під пахвою ніс справи й плед, яким Мокк укривав заднє сидіння. Йому не хотілося їхати через розпашіле місто. Попрямував у бік струнких веж церкви св. Михайла, до Ваштайх-парку, дивну назву якого Мокк пояснив йому, коли вони їхали сюди: у середні віки жінки прали білизну в поблизькому ставку. Зараз біля ставка бігали галасливі діти, а більшість лавочок займали няньки й служниці. Ці жінки відзначалися тим, що одночасно встигали точити верескливими голосами балачки й покрикувати на дітей, які хлюпалися в мілкій прибережній воді. На решті лавок сиділи солдати й місцева шпана, що гордовито курила цигарки.

Анвальдт скинув піджак, ліг на розстелений плед і почав переглядати справу фон Кепперлінґа. На жаль, у паперах не виявилося нічого, чим можна було б діткнути барона. Ба більше: усе, що він виробляв у себе вдома і в маєтках, відбувалося з цілковитого благословення Гестапо. (Мокк розповів мені, що навіть Крауз, хоча й оскаженів спершу, довідавшись про те, що його агент — гомосексуаліст, невдовзі збагнув, яку користь він йому принесе). Певною надією сповнила Анвальдта остання інформація — про служника барона, Ганса Тетґеса.

Він ліг навзнак і за допомогою кількох виразних брутальних образів придумав, як учинити з бароном. Задоволений власного винахідливістю, почав переглядати справи турків, зареєстрованих у Гестапо й крипо. Їх виявилося вісім: п’ятеро виїхало з Бреслау до 9 липня, коли в барона відбулася вечірка. Ще трьох довелося виключити, зважаючи на їхній вік: адже Анвальдтів кат не міг бути ні двадцятилітнім (як двоє турецьких студентів політехніки), ні шістдесятилітнім (як один комерсант, що ним зацікавилося Гестапо через його непогамовну пристрасть до азартних ігор). Звичайно, дані з відділу реєстрації й турецького консульства, які повинен був повідомити йому Смолож, могли містити додаткову інформацію про турків, позбавлених сумнівної втіхи опинитися в поліційних документах.

Турецький слід обірвався, тож Анвальдтові довелося зосередити всю силу свого інтелекту, щоб вигадати «лещата для барона». Голосний крик якогось хлопчика, що неподалік верескливо наполягав на своєму, аж ніяк не сприяв Анвальдтовій зосередженості. Він сперся на лікоть і почав прислухатися до добродушних слів старої няньки та істеричного голосу малюка.

— Але ж, Клаусе, кажу тобі ще раз: той пан, який приїхав учора, то твій татко.

— Ні! Я його не знаю! Матуся казала мені, що в мене немає татка!

— Матуся так казала тобі, бо всі гадали, що твого татка вбили дикі індіанці в бразильських джунглях.

— Матуся ніколи мені не бреше! — тоненький голосок дитини аж зривався.

— Але ж вона тобі не брехала. Сказала, що в тебе немає татка, бо думала, що він загинув. А зараз татко приїхав... Ну, ясно, що він живий... Тепер ти вже маєш татка, — терпляче пояснювала няня.

Малий не здавався. Він ударив дерев’яною рушницею об землю й верескнув:

— Ти брешеш! А матуся не бреше! Чому вона не сказала мені, що це татко?!

— Вона не встигла. Вранці вони поїхали до Требниці. Повернуться завтра ввечері, і все тобі розкажуть...

— Матусю!!! Матусю!!! — розридався хлопчик і кинувся на землю, молотячи по ній руками й ногами та здіймаючи при цьому хмари куряви, що осідала на його свіжовипрасований матроський костюмчик. Няня намагалася підвести його з землі. У результаті Клаус вирвався й уп’явся зубами в її пухке плече.

Анвальдт підвівся, склав папери, згорнув плед і, накульгуючи, рушив до машини. Він не озирався, боячись, що зараз повернеться, схопить Клауса за комірець його матроски й утопить у ставку. Убивчі думки були викликані не дитячим криком, що наче скальпель розтинав поранену голову й сині сліди від укусів шершнів. Ні, його розлютив не крик, а безтямна, тупа впертість, з якою розбещений хлопчик відкидав несподіване щастя: появу батька, котрий повернувся через багато років. Він навіть не усвідомлював, що говорить сам до себе:

— Як пояснити такому впертюхові, що його поведінка просто дурна? Треба його добряче відлупцювати, й тоді він зрозуміє, який він тупий. Адже він нічого не збагне, якщо я підійду до нього, посаджу на коліна її запитаю: «Клаусе, а тобі ніколи не траплялося стояти біля вікна і, притиснувшись носом до шибки, дивитися на всіх чоловіків, що проходять повз будинок, і про кожного без винятку говорити: «Це мій татко, він дуже зайнятий і тому віддав мене до сиротинця, але невдовзі він мене звідси забере»?