Розділ «V»

Поїздка в прохолодній машині принесла Анвальдтові неабияку приємність. (Гарне місто). На жаль, його «Адлер» від ранку стояв під прямими сонячними променями. Щойно всівся за кермо, як його сорочка й піджак буквально просякли потом. Він відчинив вікна, кинув на заднє сидіння капелюха й рвонув з місця, гадаючи, що струмені свіжого повітря охолодять машину. Однак сподівання не справдилися й гортань забило сухою пилюкою. До всього Анвальдт ще й закурив, через що горло в нього зовсім пересохло.

Керуючись вказівками шофера фон дер Мальтена, він без особливих пригод доїхав до будинку на Шмідебрюкке 35, де розташувався сходознавчий семінар. Професор Андре вже чекав на нього. Він уважно вислухав Анвальдта, який старанно відтворив мову вчорашнього нападника. І хоча запитання, що його поліцейський кілька разів повторив, було дуже коротким («Як ти тут опинився? Покажи запрошення!»), сумнівів у професора не виникло. Іноземець, який на балу в барона говорив по-німецькому, безсумнівно був турком. Задоволений власного лінгвістичною інтуїцією, Анвальдт попрощався з професором і рушив до управління поліції.

Біля входу він зустрів Форстнера. Зиркнувши один на одного, вони зразу ж зауважили наслідки вчорашньої оргії: перев’язану голову Анвальдта й розбиту брову Форстнера. Привіталися удавано байдуже.

— Бачу, що вчорашній вечір ви провели аж ніяк не на зборах Армії Спасіння на Блюхер-пляц, — засміявся Смолож, вітаючись із Анвальдтом.

— Дрібниці. Маленька сутичка, — Анвальдт глянув на стіл, на якому лежала справа Кепперлінга. — Не надто груба.

— Грубша запевне є в архівах Гестапо. Але треба мати особливі знайомства, щоб туди дістатися. А в мене їх немає... — Смолож витер спітніле чоло картатим носовиком.

— Спасибі, Смоложе. — Анвальдт нервово потер носа. — Дуже вас прошу підготувати до завтра список усіх турків, які перебували в Бреслау протягом останніх півтора року. Є тут у вас турецьке консульство?

— Так, на Нойдорф-штрасе.

— Там вам напевно допоможуть. Дякую, ви вільні, можете йти.

Залишившись на самоті у своєму холодному кабінеті, Анвальдт сперся чолом об ковзку зелену поверхню столу. Він відчував, що наближається до мінімуму синусоїди, критичної точки поганих і добрих настроїв. Болісно усвідомив, що він реагує не так, як решта: шалена спека на вулиці сприяла активності й змушувала до діяльності, а приємна прохолода кабінету викликала нехіть і зневіру. (Це мікрокосми, пов’язані з рухом усесвіту, а я — ні. Я відрізняюся від них. Хіба мені не казали цього з дитинства? Я відокремлений міні-всесвіт, у якому панує багатовекторна гравітація, що поєднує все у тверді масивні брили).

Він рвучко підвівся, зняв сорочку й схилився над мискою. Засичавши від болю, обмив водою потилицю й під пахвами. Сів на стільці, даючи воді стікати з покаліченого торса вузькими цівочками. Витер обличчя й руки майкою. (Будь активним! Дій!). Підняв слухавку й наказав кур’єрові купити цигарок і лимонаду. Заплющив очі й легко опанував хаос образів. Він відокремив їх один від одного й упорядкував: «Скорпіони в животі Маріетти фон дер Мальтен. Скорпіон на руці турка. Турок убив Маріетту». Ця констатація втішила Анвальдта своєю очевидністю й водночас приголомшила перспективою безрезультатних дій. (Турок убив баронесу. Турок — охоронець у домі барона фон Кепперлінга, барона захищає Гестапо, ergo турок має щось спільне з Гестапо, ergo у смерті баронеси винне Гестапо, ergo перед Гестапо я слабкий і безпорадний як дитина).

Постукали у двері. По-сту-ка-ли. Кур’єр приніс кілька пляшок і дві пачки міцних цигарок «Берґманн Приват». Щойно він закурив, його знову огорнула слабкість. Він одним духом вихилив лимонад, заплющив очі, й знову думки-образи перетворилися на думки-речення. (Лея Фрідлендер знає, хто підсунув Моккові її батька й зробив із нього офірного цапа. Це міг бути хтось із Гестапо. Якщо вона боятиметься мені розповісти, я її примушу. Не дам їй морфію, шантажуватиму шприцом, вона зробить усе, що я їй накажу!). Відігнав еротичне видіння «зробить усе, що я їй накажу!» і встав з-за столу. (Будь активним!). Він походжав кімнатою й голосно висловлював власні сумніви:

— Де ти примусиш її заговорити? У камері. У якій камері? Тут, в управлінні поліції. Навіщо тобі Смолож? Чудово, замкни таку кралечку в камері, і за годину всі тюремники й поліцейські про це довідаються. А про Гестапо й говорити не варто.

У моменти найбільшого знеохочення Анвальдт завжди швидко переносив думки на абсолютно інший об’єкт. Так він учинив і цього разу: заходився вивчати баронову справу. Знайшов там декілька фотографій оргії в якомусь саду й список невідомих йому прізвищ — учасників цих вечірок. Жодне з них не було схоже на турецьке. Про самого ж господаря цих прийомів даних виявилося дуже небагато. Звичайнісінька біографія освіченого прусського аристократа та ще декілька службових записок про зустрічі барона з гауптштурмфюрером СА Вальтером Пйонтеком.

Він застібнув сорочку й пов’язав краватку. Повільно спустився до архіву, принагідно забравши бреславське поліційне посвідчення. (Будь активним!). У підвалах управління поліції його спіткало гірке розчарування. За наказом доктора Енґеля, що виконував обов’язки президента поліції, справу Пйонтека перенесли до архіву Гестапо. Він ледве дійшов до свого кабінету: невимовним болем пульсувала спухла п’ятка, пекли рани й подряпини. Сів за столом і захриплим голосом поставив запитання Моккові, який засмагав на пляжі в Цоппоті:

— Коли ти повернешся, Ебергарде? Якби ти був тут, то дістав би з Гестапо справи Пйонтека й Кепперлінґа... знайшов би схованку, де ми могли б вилікувати Лею від морфінізму... Напевно знайшов би в пам’яті якісь лещата на цього мудакуватого барона... Коли ж ти нарешті повернешся?

Туга за Мокком була заразом тугою за бароновими грішми, за тропічними островами, за невільницями із шовковистою шкірою... (Гарну башту ти збудував, Герберте, із цих кубиків. Будь активним, примусь сам Лею заговорити. Що, не зумієш? Гарну башту ти збудував, Герберте).