Розділ «V»

Мадам виконала наказ без жодного слова, промовисто підморгнувши дівчині. Анвальдт сів за письмовим столом і якусь мить услухався в гомін літнього саду.

— Що ви робите з Маассом?

— Показати вам? (Так само дивилася на нього Ерна, коли він увійшов до помешкання Клауса Шметтерлінга. Вони давно стежили за цим помешканням у берлінському районі Шарлоттенбург: Їм було відомо, що банкір Шметтерлінг полюбляє неповнолітніх дівчаток. Вторгнення виявилося вдалим).

— Ні. Не варто мені показувати, — відповів він знехотя. — Хто тебе винайняв? На кого працює бородатий шофер?

Дівчина перестала усміхатися.

— Не знаю. З’явився цей бородань і сказав, що якийсь тип полюбляє гімназисток. А мені що, шкода? Він гарно заплатив. Відвозить мене до нього й забирає. А, сьогодні повинен відвезти мене на якусь вечірку. Здається, це буде в його шефа. Як повернуся, то все вам розповім.

У своєму житті Анвальдт допитував купу повій і був упевнений, що ця дівчина не бреше.

— Сідай! — кивнув їй на стілець. — Відтепер ти виконуватимеш мої завдання. Сьогодні на цій вечірці ти повинна подбати, щоб усі вікна, а особливо двері на балконі, були принаймні прочинені. Зрозуміла? Пізніше отримаєш інші вказівки. Мене звуть Герберт Анвальдт. Віднині ти працюєш на мене. Інакше опинишся в стічній канаві! Я віддам тебе на поталу найгіршим альфонсам цього міста!

Він усвідомлював, що міг цього не казати. (Будь-яка шльондра найбільше боїться влади поліцейського). Йому здалося, що він почув скреготіння власних голосових зв’язок.

— Принеси чогось прохолодного випити! Найкраще лимонаду!

Коли дівчина вийшла, він визирнув крізь вікно. Та навіть спекотне сонце не могло випалити його спогадів. («Здається, ви її знаєте, Анвальдте?» Він оскаженіло стусонув двері до кімнати. Банкір Шметтерлінґ затуляв очі від спалахів магнієвої лампи. Силкувався натягти ковдру на голову).

— Будь ласка. Лимонад. — Дівчина кокетливо всміхалася до симпатичного поліцейського. — Може, у вас є для мене якесь особливе завдання? Я охоче виконаю... (Tiлo Шметтерлінга завмерло в любовних обіймах. Тремтіло жирне тілисько, звивалося гнучке тіло... Нерозривний коїтус поєднав гладкого банкіра із прекрасною, мов сон, нареченою Анвальдта, Ерною Штанґе).

Поліцейський підвівся й підійшов до усміхненої Ерни Штанґе. Зелені очі зайшлися слізьми, коли Анвальдт з усієї сили дав їй ляпаса. Спускаючись сходами, він чув її притлумлені ридання. У його голові крутився афоризм Семюеля Колріджа: «Коли людина сприймає свої думки за людей чи предмети, вона божевільна. Саме таким є визначення божевільного».

Бреслау, того ж таки 9 липня 1934 року. Перша година пополудні

Анвальдт сидів у своєму кабінеті в управлінні поліції й насолоджувався тутешньою прохолодою. Він чекав на дзвінок кримінального вахмістра Курта Смоложа, єдиної людини, якій, за словами Мокка, він міг довіряти. Маленьке віконечко під стелею виходило на північ, на одне з п’яти внутрішніх подвір’їв будинку управління поліції. Він похилив голову на стіл. Глибокий сон зморив його десь на чверть години. Розбудив його Смолож, який прийшов особисто.

— Ось смокінг і маска, — товстий рудий чоловік приязно всміхнувся. — А зараз важлива інформація. Чорний «Мерседес» із вказаним вами реєстраційним номером належить баронові Вільгельмові фон Кепперлінґу.

— Дякую. Мокк не переоцінив вас. Але звідкіля, до біса, ви це взяли? — він показав пальцем на чорну оксамитову маску.

У відповідь Смолож приклав палець до вуст і вийшов з кімнати. Анвальдт закурив сигару й відкинувся на стільці. Він заклав руки за голову й кілька разів потягнувся усім тілом. Усе складалося в єдину картину. Барон фон Кепперлінґ здійснив найпотаємніші Маассові бажання, присилаючи йому гарненьку гімназистку. «Звідки він про це знав?» — занотував він на аркуші паперу. (Неважливо. Маасс зовсім не приховував своїх уподобань. Учора в парку він досить голосно розповідав про це). «Навіщо?» — знову заскрипіло перо. (Щоб контролювати Маасса, а через нього й моє розслідування). «Чому?» — на аркуші в клітинку з’явилося наступне запитання. Він напружив пам’ять і перед очима постали рядки з Моккового листа: «...покійний уже гауптштурмфюрер СА Вальтер Пйонтек швиденько використав слід, підказаний бароном Вільгельмом фон Кепперлінгом (який, між іншим, має багато друзів у Гестапо)... Якщо хтось знайде справжніх убивць, одразу ж усю величезну пропагандистську акцію буде висміяно в англійській чи французькій пресі. Застерігаю вас від цих людей. Вони жорстокі й здатні будь-кого примусити відмовитися від розслідування».

Анвальдт відчув приплив гордощів. Надяг маску на обличчя.

— Якщо Гестапо дізнається про мету мого розслідування, напевно припинить його, боячись висміювання у Франції й Англії, — бурмотів він, підходячи до невеличкого дзеркала на стіні. Але мені здається, що в Гестапо є люди, яким захочеться припинити моє розслідування зовсім з інших причин.

Оксамитна маска затуляла дві третини обличчя. Анвальдт скорчив блазенську гримасу й ляснув у долоні.