Розділ «V»

— Може, я зустріну їх у барона на балу, — голосно сказав він собі. — Час на бал-маскарад, асистенте Анвальдте!

Бреслау, того ж таки 9 липня 1934 року. Пів на восьму вечора

Без особливих зусиль, щоправда, збіднівши при цьому на п’ятимаркову банкноту, Анвальдт переконав сторожа кам’яниці на Уферцайле 9, що йому необхідно зробити кілька ескізів зоологічного саду при вечірньому освітленні. Поліцейський відчинив двері на горище отриманим ключем і хисткою драбиною виліз на похилий дах. Дах, на який він збирався вилізти, височів на три метри вище. Він витяг з рюкзака товсту линву, на кінці якої було прив’язано сталевий гак із потрійним жалом. Минуло хвилин із десять, перш ніж гак за щось зачепився. Не без зусиль Анвальдт видерся на вищий дах. Щойно опинившись там, він скинув дещо забруднені грубі штани й довгого фартуха. Під цим маскуванням виявився смокінг і лаковані черевики. Він перевірив, чи має цигарки й роззирнувся навколо. Невдовзі знайшов те, що шукав: ледь заіржавілий душник, прикритий трикутним дашком. Анвальдт зачепив за нього гак і дуже повільно, пильнуючи, щоб не забруднитися, спустився линвою на кілька метрів униз. За дві хвилини його ноги торкнулися кам’яних поручнів балкону. Він стояв на них досить довго. Важко дихав, чекаючи, доки на тілі висхне піт. Охолонувши трохи, глянув на яскраво освітлені вікна. Він зрозумів, що на балкон виходять вікна двох кімнат. За мить почав уважно вдивлятися в одне з них. На підлозі звивалися два жіночі й два чоловічі тіла. Минуло з півхвилини, перш ніж він збагнув цю складну конфігурацію. Поруч на софі недбало розкинувся голий чоловік у масці, а обабіч нього вклякли дві дівчини в гімназійних формах. Стурбований дивними звуками, Анвальдт підійшов до другого вікна. Тим звуком виявився свист батога, яким двоє дівчат у високих чобітках і чорних мундирах шмагали хирлявого блондина, прикутого наручниками до лискучих дверцят кахляної пічки. Чоловік скрикував, коли залізні наконечники батогів ранили його вкрите синцями тіло.

Обидва вікна були широко розчахнуті. Напоєне пахощами ароматичних речовин повітря дрижало від більш чи менш удаваних жіночих стогонів. Анвальдт увійшов крізь балконні двері до першої кімнати. Як він і припускав, ніхто з присутніх не звернув на нього найменшої уваги. Зате поліцейський пильно придивлявся до всіх і легко впізнав зрізану Маассову щелепу й родимку на руці «гімназистки». Вийшов до передпокою, тихенько зачинивши за собою двері. У цьому приміщенні було декілька ніш, у яких стояли білі мармурові колони. Інстинкт хамелеона підказав йому зняти смокінг і сорочку та повісити їх на одній з колон. Знизу долинали ніжні звуки струнних інструментів. Він упізнав «Імператорський квартет» Гайдна.

Спустившись сходами, він побачив троє розчахнутих дверей. Підійшов до одних і роззирнувся. Розсунуті скляні стіни трьох кімнат утворювали велику залу розмірами десь тридцять на сорок метрів. Усюди по ній розташовувалися дерев’яні столики із фруктами, келихами й пляшками у відерцях з льодом, а також кільканадцять низьких соф і шезлонгів, зайнятих оголеними рухомими тілами. Барон диригував квартетом незвичайною паличкою — людською гомілковою кісткою. Прекрасноокий служник, одягнутий лише в індіанську пов’язку, що закривала геніталії, щедро наливав вино до високих келихів. Цей Ганімед на хвилинку припинив свої обов’язки й почав граційно кружляти поміж гостей, розкидаючи навколо трояндові пелюстки. Він дбав, аби кожен із гостей почувався задоволеним. Тому неабияк здивувався, побачивши високого шатена, який на хвильку спинився перед дверима, а тоді швидко сів у шезлонг, з якого на підлогу саме скотилася пара лесбіянок. Танцюючим кроком підійшов до Анвальдта й запитав мелодійним голосом:

— Чогось бажаєте, шановний пане?

— Так. Я вийшов на хвильку до туалету, а тим часом моя партнерка кудись зникла.

Ганімед підвів брови й пролебедів:

— Нема проблем, зараз ви отримаєте нову.

Із зоологічного саду доходив сморід гною, час від часу лунало гарчання роздратованих спекою тварин. Одер випаровував рештки вологи в пересушене повітря.

Барон відкинув гомілку й розпочав стриптиз. Музиканти із шаленою пристрастю вдаряли по струнах смичками. Зовсім голий барон почепив собі руду бороду, а на голову надяг високу тіару Навуходоносора. Деякі зі спітнілих учасників оргії вже цілковито знесилилися. Решта пар, терцетів і квартетів марно намагалися вразити одне одного вишуканими пестощами. Анвальдт відвів очі від тіл і зустрівся з уважним поглядом Навуходоносора, який тим часом одяг важкі золоті шати. (Я схожий на таргана на білому килимі. Лежу сам, одягнений у штани серед голих людей. Ніхто з них не сам. Не дивно, що цей мудак так на мене дивиться). Навуходоносор дивився, звуки струнних змінилися ударними, від удаваного задоволення стогнали жінки, вили у вимушеному екстазі чоловіки.

Анвальдт увесь аж зіщулився під пильним бароновим поглядом. Він вирішив прийняти запрошення двох лесбіянок, які вже довгенько закликали його приєднатися до них. Раптом з’явився Ганімед, який вів дещо причмелену фарбовану блондинку в оксамитній масці. Дівчина вклякла біля Анвальдтового шезлонга. Він заплющив очі. (Хай же і я щось від цього отримаю). На жаль, його очікуванням не судилося збутися. Замість ніжних дівочих долонь і вуст він відчув тверді, шкарубкі пальці, які міцно притисли його до шезлонга. Високий смаглявий чоловік з орлиним носом учепився руками в Анвальдтові біцепси, не даючи йому підвестися. Служник барона тримав Анвальдтів смокінг і пачку чорних запрошень на бал. Нападник відкрив рота, з якого війнуло смородом часнику й тютюну :

— Як ти тут опинився? Покажи запрошення!

Анвальдтові вже доводилося чути такий акцент, коли він у Берліні допитував одного турка, власника ресторану, який займався контрабандою опіуму. Поліцейський лежав, паралізований не стільки тим, що його міцно притисли до шезлонга, скільки незвичним татуюванням на лівій руці нападника. Від сталевого натиску між вказівним і великим пальцем виопуклився великий м’яз, що здригався від найменшого поруху. М’яз тремтів, і старанно витатуйований на руці скорпіон, здавалося, рухався. Нападник хотів ще міцніше притиснути свою жертву, та коли він перекидав ногу через шезлонг, аби всістися верхи на поліцейського, той швидко зігнув ногу в коліні й поцілив любителя часнику в делікатне місце. Зойкнувши від болю, чоловік відпустив Анвальдта, котрий, частково повернувши собі свободу, ударив головою в обличчя супротивника. Відчув, як його голова помокріла. Татуйований втратив рівновагу й гепнувся із шезлонга. Поліцейський кинувся до виходу. Бійка нікого не зацікавила, квартет продовжував виконувати шалене рондо, чимраз більше знесилених людей влягалося просто на мокрому паркеті.

Єдиною перешкодою, яку мусив подолати Анвальдт, був Ганімед: він іще раніше вислизнув із зали й саме зачиняв вхідні двері. Анвальдт із розгону вдарив його в пах, наступний удар кулака поцілив у ребра, однак служник устиг замкнути двері й викинути ключа в отвір для листів. Ключ брязнув із другого боку, на сходовій клітці. Третій удар по голові позбавив Ганімеда свідомості. Зрозумівши, що крізь двері він не вийде, Анвальдт кинувся внутрішніми сходами на другий поверх баронових апартаментів. За спиною він відчував важке дихання чужинця. Гуркіт пострілу розітнув повітря й дещо занепокоїв учасників оргії, які відпочивали після трудів праведних. Поліцейський відчув біль у вусі й теплу кров на шиї. (Чорт, а я знову без пістолета, дуже вже він виділявся під смокінгом). Він нахилився й висмикнув один з важких прутів, що притискали до сходів пурпурову доріжку. Краєм ока помітив, що нападник знову готується вистрілити. Гуркіт пролунав лише тоді, коли Анвальдт опинився на, другому поверсі. Куля надщербила мармурову колону й рикошетом відскочила у нішу. Поліцейський кинувся до дверей, у яких стримів великий ключ. Він повернув його й вискочив на сходову клітку. Переслідувач був близько. Кулі ляскали по керамічних кахлях, що вкривали стіни. Анвальдт збігав наосліп. Поверхом нижче, перед парадним входом до апартаментів, стояв якийсь запізнілий гість. З-під чорної маски в нього стирчало жорстке руде волосся. Стривожений пострілами, він витяг револьвер. Побачивши Анвальдта, чоловік гукнув «стій, стрілятиму!» Поліцейський укляк, розмахнувся й жбурнув прут. Металевий прут поцілив рудого в чоло. Падаючи, той двічі вистрілив у стелю. Посипалися тиньк і курява. Анвальдт підхопив прут і одним стрибком подолав поручні, опиняючись між поверхами. Кам’яниця дрижала від стрілянини. Він біг, спотикаючись і падаючи, аж врешті опинився на останній сходовій клітці. Сахнувшись, побачив, що сходами піднімалися четверо чоловіків, озброєних великими лопатами для відгортання снігу. Анвальдт зрозумів, що до полювання приєднався сторож із трьома товаришами. Він відвернувся й розчахнув вікно на подвір’я. Вистрибнувши навмання, Анвальдт упав просто на якийсь віз. Скіпки поструганих дошок уп’ялися в тіло, п’яту протнув дошкульний біль. Накульгуючи, він біг через подвір’я. Злісні очиська вікон спалахнули — його було видно як на долоні. Гуркіт пострілів сколихнув порожній колодязь подвір’я. Анвальдт біг під стінами будинків, намагаючись дістатися до якогось із них через чорний вхід. На жаль, усі двері було зачинено. Погоня була близько. Анвальдт скотився східцями, що вели вниз, до підвалу наступного будинку. Якщо й ці двері виявляться зачиненими, переслідувачі схоплять його просто зараз. Але двері подалися. Анвальдт зачинився на засув якраз у той момент, коли перший переслідувач опинився біля дверей. Сморід гнилої картоплі, скислого вина й щурячого посліду були для нього зараз найприємнішими запахами. Він сповз по стіні, обдираючи спину об цеглу. Торкнувся вуха долонею, здригнувся, густа кров спливала краплинами на шию. Вивихнена нога пульсувала гарячим болем. На чолі, де нападник прокусив йому шкіру зубами, застигало щось липке. Анвальдт знав, що перш ніж його переслідувачі оббіжать квартал, промине кілька хвилин. Треба було вибратися з лабіринту льоху.

Він ішов навпомацки, у цілковитій темряві, полохаючи нечисленних щурів і змітаючи головою сувої павутини. Відчуття часу зникало, він почував, як його огортає сонливість. Вдалині щось блиснуло. Млявість де й поділася. Анвальдт швидко збагнув, що то було світло ліхтаря, яке пробивалося крізь закіптюжене віконце. Відчинив його, і після кількох невдалих спроб видерся назовні, здираючи собі шкіру на животі й ребрах. Зачинив віконце й роззирнувся. Від тротуару й вулиці його відокремлювали густі кущі, з-за яких долинало тупотіння ніг кількох людей. Він ліг на траву, важко дихаючи. (Я повинен перечекати кілька годин). Розглянувся й знайшов ідеальний сховок. Балкон помешкання на першому поверсі був порослий диким виноградом, що звисав до самої землі. Анвальдт заліз туди й відчув, як втрачає свідомість.

Його повернула до тями волога земля й тиша, що панувала навколо. Ховаючись між деревами й лавками прибережного променаду, він прокрався до припаркованого обіч політехніки автомобіля. Анвальдт ледве тримав кермо. Усе тіло боліло й кривавило. Піднімаючись до себе, він судомно хапався за поручні. Не ввімкнув світла на кухні, аби не бачити тарганів. Одним духом вихилив склянку води, жбурнув у передпокої подерті штани від смокінга, відкрив вікно в кімнаті й упав на пожмакану постіль.

Бреслау, вівторок 10 липня 1934 року. Дев’ята година ранку

Прокинувшись, Анвальдт не зміг відірвати вухо від подушки. Застигла кров виявилася міцною, як клей. Він ледве сів на ліжку. На потилиці стирчало злипле від крові волосся. Усе тіло було подряпане й укрите синцями. П’ята боліла, спухла кісточка посиніла. Підстрибуючи на одній нозі, він дошкутильгав до телефона й подзвонив баронові фон дер Мальтену.

За чверть години до Анвальдта приїхав особистий баронів лікар, доктор Ланцманн. Іще за чверть години вони були в резиденції фон дер Мальтенів. За чотири години пацієнт Анвальдт, виспаний, з пов’язкою на голові й надірваному вусі, з вивихненою ногою, затисненою між бамбуковими лещатами, і з жовтими плямами по всьому тілі, курив довгу чудову сигару «Анурі Шу» фірми Пшедецького й розповідав своєму працедавцеві про вчорашній випадок. Коли барон, вислухавши його, пішов до свого кабінету, Анвальдт подзвонив до управління поліції й попросив Курта Смоложа підготувати для нього на шосту вечора всі матеріали, що стосувалися барона фон Кепперлінґа. Тоді подзвонив до професора Андре й домовився з ним про зустріч.

Шофер барона фон дер Мальтена допоміг йому спуститися сходами й сісти в машину. Авто рушило. Анвальдт із цікавістю розпитував майже про кожен будинок, кожну вулицю. Шофер терпляче відповідав:

— Ми прямуємо Гогенцоллерн-штрасе... Ліворуч водонапірна башта... праворуч церква св. Іоанна... Так, я згоден, гарна. Недавно збудували... Це кільце... Райхпрезидентен-пляц. А це знову Гогенцоллерн-штрасе... Так, а зараз поїдемо Ґабіц-штрасе. Що?.. то ви знаєте цей район? Зараз проїдемо під віадуком і вже будемо на вашій Цітен-штрасе...