Розділ «XV»

— Пробач мені, сину, — він схилив голову. — Поглянь на все, що тебе оточує. Ти спадкоємець усього. Прийми наш герб і священний родинний символ — меч нашого предка Болека фон дер Мальтена, рицаря тридцятилітньої війни. Пронизай ним серце вбивці. Помстись за свою сестру.

Анвальдт урочисто прийняв меч. Він стояв на широко розставлених ногах і схилив голову, наче перед посвятою. З його вуст вирвалося тоненьке глузливе хихотіння.

— Любий батьку, мене смішить твій пафос. Фон дер Мальтени завжди так промовляли? Я висловлююся значно простіше: мене звуть Герберт Анвальдт, у мене немає з тобою нічого спільного, плювати я хотів на ваш пантеон, який тобою закінчується. Так, тобою. А я розпочинаю свій власний. Даю йому початок, я, байстрюк польської покоївки й невідомого батька. Що з того? Через сім століть ніхто цього не знатиме, а продажні хроністи напишуть вилизані біографії. Але я мушу жити, щоб розпочати свій власний рід. А моє життя — це одночасно кінець роду фон дер Мальтенів. Воно розквітне на ваших руїнах. Тобі подобається така метафора?

Анвальдт підніс меча й рубонув. Шкіра на голові барона тріснула, оголюючи кістку черепа. Кров залила старанно зачесане волосся. Барон кинувся до сходів із криком «поліція!»

— Це я поліція, — Анвальдт піднімався сходами вслід за батьком. Старий спіткнувся й упав. Йому здавалося, що він лежить на вологому простирадлі в задушливій комірчині служниці. Бежевий килим на сходах вбирав брунатно-червону пасоку. Жалюгідні торочки кальсонів звивалися навколо шкіряних пантофлів.

— Благаю тебе, не вбивай мене... Тебе посадять до в’язниці... а тут матимеш багатство...

— «Я невблаганна й непідкупна» — відказує смерть, — Анвальдт уколов вістрям меча під бароновим ребром. — Знаєш цей трактат? Його було написано тоді, коли дідусь Ґодфрід розтинав своїм Дюрандалем[52] животи арабських дівчат. — Відчув, що вістря натрапило на перешкоду, і зрозумів — воно загрузло в килимі, прохромивши спину барона.

Анвальдт покинув на сходах меч і скулене тіло й обернувся до старого лакея, що занімів від жаху, дивлячись на цей спектакль.

— Дивися, старий, ось рицар Герберт Незламний фон Анвальдт покарав розпусника/поклонника сатани, єзида... Дай мені скорпіонів й одвічне пророцтво здійсниться... їх тут немає? Зачекай-но...

Коли Анвальдт лазив рачки й шукав на підлозі скорпіонів, у холі з’явився Германн Вуттке, шофер барона і, недовго думаючи, схопив важкого срібного свічника. Сходило сонце. Бреславці дивилися на небо й проклинали черговий спекотний день.