Розділ «XV»

— Що ви собі дозволяєте, молодий чоловіче? Це вам що, комісаріат, чи нічліжка для пияків?

Анвальдт усміхнувся і, щоб барон не почув його п’яного белькотіння, тихенько промовив:

— У мене для вас, пане бароне, нова важлива інформація...

Господар увійшов до холу й знаком велів Анвальдтові зробити так само, а тоді відпустив сонного лакея. Простора кімната з дерев’яними панелями була завішана портретами фон дер Мальтенів. Анвальдт не помітив у них суворості й поважності, радше хитрість і пиху. Він озирнувся, марно шукаючи стільця. Барон удав, наче не помітив цього.

Анвальдт закурив цигарку і за браком попільнички, струсив попіл просто на блискучий паркет.

— Отже, радник Мокк розповів вам про помсту езидів. А він не згадував, що цю помсту було здійснено не до кінця?

— Так. «Помилка божевільного шамана», — барон процитував Гартнера. — Юначе, ви прийшли до мене напідпитку о третій годині ночі, щоб розпитувати про наші з Мокком розмови?

Анвальдт уважно придивився до барона й помітив чимало недоліків у його гардеробі: ґудзик сорочки і торочки кальсонів виглядали з-під халата. Він вибухнув реготом і якусь хвилину стояв, дивно зігнувшись. Уявив собі: літній пап сидить на унітазі, витискаючи із себе тяжкі зітхання, аж тут п’яний синочок порушує святий спокій шляхетного дому. Сміх ще кривив йому губи, коли Анвальдт почав викидати із себе сповнені гніву слова:

— Любий татусю, ми обоє знаємо, що пророцтва дервіша разюче відповідають родинним реаліям. Звісно, неофіційним. Врешті-решт бог езидів утратив терпець і визнав байстрюка. З іншого боку, як могло статися, що в цьому рицарському роді жоден воїн не запліднив бранку, жоден поміщик не повалив на сіно дебелу селянку? Усі були напрочуд стримані й вірні подружнім обітницям? Навіть мій любий татко. Зрештою, мене він зробив до свого одруження.

— Я б не жартував у твоїй ситуації, Герберте, — тон барона був таким самим гордовитим, але обличчя зіщулилося. За мить з пихатого юнкера він перетворився на трохи переляканого старигана. Старанно зачесане волосся скуйовдилося, щоки запали, виказуючи брак протезів.

— Я не бажаю, аби ви називали мене на ім’я, — Анвальдт перестав сміятися. — Чому ви не розповіли мені всього із самого початку?

Батько й син стояли навпроти. До холу почали прокрадатися несміливі світанкові промені. Барон пригадав собі червневі ночі 1902 року, коли він прокрадався до кімнатки прислуги, й мокрі від поту простирадла, коли забирався геть, пригадав удари батога, яким Рупперт фон дер Мальтен особисто обкладав свого двадцятилітнього сина, пригадав злякані очі Ганни Шлоссарчик, коли лакеї буквально виштовхали її з магнатського будинку. Він урвав дзвінку тишу чіткою відповіддю.

— Про прокляття езидів я довідався сьогодні. А про нашу близьку спорідненість хотів розповісти вам у випадку, якби слідство почало тупцювати на місці. Це повинно було примусити вас діяти.

— Близьку спорідненість... (У тебе є хтось із родичів, запитував вихователь, нехай навіть далекий? Шкода, ти міг би хоча б один раз зустріти свята не в сиротинці). Навіть зараз ви брешете. Ви не називаєте речі своїми іменами. Не досить, що ви покинули мене в якомусь притулку, заплативши за дев’ять років навчання в гімназії, такий собі відкуп вашої душі. Скільки ви заплатили познанському купцеві Анвальдові за його прізвище? Скільки платили моїй матері за її забуття? Скільки марок коштує підкуп сумління? Але воно врешті-решт озвалося, гукнуло: виклич Анвальдта до Бреслау, цей хлопець тобі знадобиться. Волею випадку він поліцейський, тож нехай веде слідство в справі про вбивство своєї сестри. Але про родинні зв’язки я скажу йому, щоб примусити його діяти, еге ж? Сумління сумлінням, а практичність практичністю. Фон дер Мальтени завжди так чинили?

— Те, що ви називаєте практичністю, — барон підняв очі до портретів предків, — я назвав би родинною честю. Я викликав вас, аби ви схопили вбивцю вашої сестри й помстилися за це огидне вбивство. Як брат, ви мали на це цілковите право...

Анвальдт витяг пістолет, зняв його із запобіжника й націлився в голову першого з фамільної галереї. Натиснув на курок. Пролунав сухий тріск посірілу. Він почав гарячково нишпорити по кишенях. Барон легенько схопив його за плече, але швидко відсмикнув руку. Поліцейський глянув на нього каламутними очима.

— Я не витримаю, помста... німецький єзид...

Барон напружився, немов тятива. Вони й далі стояли один навпроти одного в помаранчевому світанку.

— Поводьтеся гідно й вислухайте мене до кінця. Я говорив вам про родинну честь. Її джерелом є столітні історичні традиції наших предків. Усе це перестало б існувати. Разом з моєю смертю настав би кінець роду, висхла б остання, сілезька гілка фон дер Мальтенів. — Він схопив Анвальдта за плечі й повернув його так, що навколо того закружляли шляхетні сифілітичні обличчя. — А так наш рід продовжуватиме існування в особі Герберта фон дер Мальтена.

Він раптово підбіг до стіни й зняв із неї трохи пощербленого меча із золотим руків’ям, інкрустованим перламутром. Тримаючи його у випростаних руках, наблизився до Анвальдта. Якусь мить дивився на Герберта, тамуючи зворушення. По-чоловічому. По-лицарськи.