Розділ «16»

Кілька годин вони мовчки спускалися туди, куди вела звивиста кам'яна дорога. Ричардові й досі боліло, він кульгав і переживав дивне душевне й фізичне сум'яття: всередині нього кублилися почуття поразки й зради, а в поєднанні з ледь не забраним Ламією життям, ушкодженнями, завданими містером Вандемаром, і власними переживаннями на високій дошці вони повністю розбили його. Втім, він був певен, що його неприємності минулого дня були бліденькими й незначними на тлі того, що мав відчути маркіз. Тож він мовчав.

А маркіз мовчав, бо від кожного сказаного слова йому боліло в горлі. Він налаштувався дати йому заживати й зосередився на Мисливиці. Маркіз розумів, що коли бодай на мить послабить увагу, вона про це дізнається, і за секунду буде вже далеко або кинеться на них. Тож він нічого не казав.

Мисливиця йшла трохи попереду. Вона теж нічого не казала.

За кілька годин вони дісталися дна Даун-стріт. Вулиця закінчувалася широкими циклопічними воротами, стовпи яких були збудовані з гігантських кам'яних брил. Ці ворота збудували велетні, вирішив Ричард, що трохи пригадував перекази про давно померлих королів міфічного Лондона, перекази про короля Брана й велетнів Ґоґа й Маґоґа, які мали руки завбільшки з дуби, а самі їхні голови були мов ті пагорби. Ворота ж давно поіржавіли й розсипалися. В болоті під ногами ще виднілися їх уламки, а трохи більші залишки звисали з поіржавілих завіс на стовпах воріт. Самі завіси були вищі за Ричарда.

Маркіз зробив Мисливиці знак зупинитися. Тоді він облизнув губи й сказав:

— Ці ворота позначають кінець Даун-стріт і початок лабіринту. А за лабіринтом чекає ангел Ізлінтон. А в самому лабіринті — Звір.

— Не розумію, — сказав Ричард. — Ізлінтон. Я ж розмовляв із ним. Отим. Ним. Він ангел, розумієте? Справжній ангел.

Маркіз невесело усміхнувся.

— Коли ангели стають на лихий шлях, Ричарде, то гірше за них нема нікого. Пам'ятаєш, Люцифер теж колись був ангелом.

Мисливиця дивилася на Ричарда горіхово-карими очима.

— Місце, яке ти відвідав — то цитадель Ізлінтона, а також його в'язниця, — сказала вона. То були її перші слова за багато годин. — Він не вільний звідти виходити.

Маркіз звернувся до неї напряму.

— Я так розумію, що лабіринт і Звір у ньому покликані відвадити непроханих.

Вона схилила голову.

— І мені так здається.

Ричард повернувся до маркіза і вивергнув усю свою злість, безсилля і розчарування одним лютим зарядом:

— Нащо взагалі з нею балакати? Чому вона й досі з нами? Вона зрадниця, а намагалася намовити нам, що зрадник — ти.

— І я врятувала твоє життя, Ричарде Мейг’ю, — тихо сказала Мисливиця. — Багато разів. На мосту. Коло прогалини. На дошці вгорі. — Вони зустрілися очима, і відводити погляд довелося Ричардові.

Тунелями пролетіло якесь відлуння — щось схоже на рев чи гарчання. Волосся на шиї нижче потилиці поставало Ричардові дибки. Звук був далекий, але більше в ньому не було нічого втішного. Ричард упізнав його — він чув його у снах, але тепер це ревіння не скидалося ані на бика, ані на вепра. Створіння ревіло, мов лев. Мов дракон.