Розділ «15»

Вони зійшли з корабля по довгому містку і ступили на берег, де спустилися кількома сходами, пройшли довгим неосвітленим переходом і знову піднялися на вулицю. Ламія впевнено йшла попереду. Вона вивела їх на маленьку замощену вуличку, на стінах якої горіли й пахкали газові ліхтарі.

— Треті двері звідси, — сказала вона.

Вони зупинилися перед дверима, на яких висіла мідна табличка з написом:

КОРОЛІВСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЗАПОБІГАННЯ ЖОРСТОКОМУ ПОВОДЖЕННЮ З БУДИНКАМИ

А трохи нижче були ще менші літери:

ДАУН-СТРІТ. СТУКАЙТЕ, БУДЬ ЛАСКА

— Ми вийдемо на ту вулицю через будинок? — спитав Ричард.

— Ні, — відповіла Ламія. — Вулиця всередині цього будинку.

Ричард постукав у двері. Нічого не сталося. Вони чекали, здригаючись від передранкової холоднечі. Ричард постукав знову. Нарешті він подзвонив. Двері відчинив заспаний з виду лакей у перекрученій напудреній перуці й малиновій лівреї. Він глянув на різномастих приблуд на своєму порозі з виразом, ніби вони були не варті того, щоб заради них вставати з ліжка.

— Чим я можу вам допомогти? — спитав лакей. Колись Ричардові з більшою теплотою і люб’язністю сказали залізти дідькові в сраку й здохнути там.

— Даун-стріт, — владно сказала Ламія.

— Сюди, — зітхнув лакей. — Прошу витирати ноги.

Вони зайшли до шикарного вестибюлю, а тоді зачекали, поки лакей запалить усі свічки в канделябрі, які зазвичай можна побачити хіба що на книжках з м’якими палітурками, де його традиційно тримає в руці юна леді в легкій нічній сорочці, що тікає геть від маєтку, в якому світло горить лиш в одному віконці на горищі.

Вони пройшли вниз вражаючими сходами, устеленими дорогими килимами. Вони пройшли прольотом менш вражаючих і бідніше застелених сходів. Вони пройшли абсолютно не вражаючим прольотом, застеленим почовганою коричневою мішковиною і, нарешті, пройшли ще одним прольотом посірілих дерев’яних сходів без жодної подоби килимів.

Внизу сходів знайшовся антикварний службовий ліфт з табличкою, що повідомляла:

НЕ ПРАЦЮЄ

Лакей проігнорував табличку й відсунув зовнішні сітчасті двері з металевим грюком. Ламія ввічливо подякувала й зайшла до ліфта. Решта зайшли слідом. Лакей повернувся до них спиною. Ричард дивився крізь дротяне плетиво, як той пішов нагору дерев’яними сходами з канделябром в руках.

На стіні ліфта був короткий ряд чорних кнопок. Ламія натисла найнижчу. Двері з металевим плетивом автоматично й гучно зачинилися. Запрацював двигун, і ліфт почав повільно й скрипуче опускатися. Вони четверо стояли в ліфті впритул одне до одного. Ричард зрозумів, що може вирізнити запах кожної жінки, що їхала з ним: від Дуері пахнуло здебільшого карі, Мисливиця пахла зовсім не неприємно, потом, та якось так, що це нагадало йому про гігантських котів у клітках зоопарків, а Ламія задушливо пахла жимолостю, конвалією й мускусом.

Ліфт продовжував опускатися. Ричард спітнів липким холодним потом і глибоко загнав нігті в долоні. Він спитав найбільш невимушеним тоном, на який він міг спромогтися:

— Зараз же геть недоречний час для того, щоб усвідомити свою клаустрофобію, чи не так?

— Так, — відповіла Дуері.

— Тоді я не буду, — сказав Ричард.