Розділ «16»

— Що ж тепер робити? — спитав Ричард.

Маркіз зітхнув.

— Повертайся сюди, ми що-небудь придумаємо.

Ричард тихо промовив:

— Уже пізно.

Він наближався так повільно й задумливо, що на частку секунди здався Ричарду старим, хворим, навіть вмирущим. То була його перша думка. Але тоді він усвідомив, скільки створіння покриває землі за кожним рухом, як розлітаються з-під його копит грязюка й гнила вода, і усвідомив повну міру своєї помилки. За тридцять футів од них Звір сповільнився, зупинився й форкнув. Його боки здималися. Він тріумфально і виклично заревів. Його боки й спина щетинилися обламаними списами, розкришеними мечами й поіржавілими ножами. Жовте світло сигнального вогню блищало в його червоних очах, на його іклах і копитах.

Він опустив масивну голову. То був якийсь різновид вепра, подумав Ричард, але тут-таки усвідомив, що це безглуздя — жоден вепр не може бути таким велетенським. Він був завбільшки з бика, з дорослого слона, з ціле життя. Він дивився на них і не рухався сотню років, що пролетіла за десяток ударів серця.

Мисливиця одним плавним рухом стала на коліно й висмикнула списа з Флітського болота, яке відпустило його, гучно чвакнувши. А тоді вона сказала голосом, сповненим чистої радості:

— Так. Нарешті.

Вона забула всіх: Ричарда, що стояв у багні, маркіза з його смішним арбалетом і весь світ. Вона була піднесена й схвильована, вона стояла у найкращому місці того світу, задля якого жила. Її світ складався з двох елементів — Мисливиці й Звіра. Звір теж це знав. Вони були бездоганною парою, мисливець і польований. А хто є хто і хто кого, покаже тільки час. Час і їхній танець.

Звір напав.

Мисливиця почекала, поки побачить спінену слину, що крапала з його пащі, а тоді опустила голову й ударила списом вгору, але спробувавши загнати його Звіру в бік, вона зрозуміла, що на частку секунди спізнилася, і спис полетів геть з її занімілих рук, а ікло, гостріше за найгострішу бритву, розітнуло їй бік. Падаючи під Звіровою страхітливою вагою, вона відчула, як гострі копита навалюються на її руку, стегно і ребра. А тоді Звіра не стало, він знову зник у темряві, і танець було скінчено.

Коли вони пройшли лабіринт, містерові Крупу полегшало набагато сильніше, ніж він був готовий зізнатися.

Не зважаючи ні на що, і вони з містером Вандемаром, і їхня здобич залишилися цілими. Перед ними стіною стояла скеля, а в тій скелі були подвійні дубові двері, а в правих дверях — овальне дзеркало.

Містер Круп торкнувся дзеркала замурзаною рукою. Поверхня дзеркала помутніла від дотику, на мить захвилювалася, забулькотіла й затремтіла, мов кипляча ртуть, а тоді завмерла. На них дивився ангел Ізлінтон. Містер Круп прочистив горло.

— Доброго ранку, сер. Це ми, а з нами та юна леді, по яку ви нас посилали.

— А ключ? — здавалося, що м'який ангелів голос долинав звідусіль.

— Висить на її лебединій шийці, — мовив містер Круп трохи стривоженіше, ніж сподівався.

— Тоді увійдіть, — сказав ангел.

За цими словами дубові двері розчинилися, і вони увійшли.