Розділ «4»

Містер Круп і містер Вандемар влаштували собі домівку в підвалі вікторіанського шпиталю, закритому десять років тому через обмежене фінансування Національної служби охорони здоров'я. Забудовники, що оголосили про свій намір перетворити шпиталь у незрівнянний квартал унікального люксового житла, зникли безвісти, щойно шпиталь закрили, тож він так і стояв рік за роком, сірий, порожній, нікому не потрібний, із забитими вікнами й дверима на замку. Його дах прогнив, і дощ ляпав усередину, розносячи вологу й гниль по всій будівлі. Шпиталь був зведений навколо центрального двору, до якого пробивалася певна кількість сірого й недружнього світла.

Підвальне царство під порожніми палатами складалося з більш як сотні крихітних приміщень, з яких деякі були порожні, а в інших залишилися покинуті припаси. В одній кімнаті містилася велетенська приземкувата металева піч, а в сусідній розташувалися забиті й висохлі туалети й душові кабінки. Більша частина підлоги в підвалах була вкрита тонким шаром маслянистої дощової води, що віддзеркалювала темряву й занепад підгнилих стель.

Якби хтось пройшов шпитальними сходами аж до низу, через покинуті душові, повз службові туалети, повз кімнату, в якій стеля повністю обвалилася, заповнивши її битим склом і відкривши її погляду згори, він би дістався до вузьких іржавих металевих сходів, з яких колись біла фарба облазила довгими вологими смугами. І якби хтось пішов тими сходами вниз, перетнув болотисте місце під ними та просунувся у напівзогнилі двері, то опинився б нижче підвалу, у велетенській кімнаті, де шпиталь сто двадцять років накопичував викинутий і забутий непотріб. Саме тут містер Круп і містер Вандемар влаштували собі тимчасову домівку. Стіни тут були сирі, а зі стелі крапало. В кутках розкладалися дивні речі — деякі з них колись були живі.

Містер Круп і містер Вандемар збували час. Містер Вандемар звідкілясь узяв багатоніжку — червонясто-помаранчеве створіння, майже вісім дюймів завдовжки, з лихими отруйними іклами — і пустив її бігати по своїх руках, дивлячись, як та звивається між пальцями й зникає в одному рукаві, щоб за хвилину з'явитися з іншого. Містер Круп грався з бритвами. Він знайшов у кутку цілу коробку старих бритв, загорнутих у вощений папір, і тепер придумував, що з ними можна зробити.

— Чи можу я попросити вас звернути на дещо свою увагу містере Вандемар? — трохи згодом сказав він. — Примружте свої оченята ось сюди.

Містер Вандемар обережно затис голову багатоніжки між товстим великим і дужим вказівним пальцями, щоб вона не борсалася. Він глянув на містера Крупа.

Містер Круп притулив ліву руку до стіни й розчепірив пальці. Узявши п'ять бритв у праву руку, він обережно прицілився й метнув їх у стіну. Кожна бритва увігналася в стіну між пальцями містера Крупа; це було схоже на мініатюрний виступ метальника ножів. Містер Круп забрав руку, залишивши на стіні тільки бритви, що вказували на місця, де щойно були його пальці, і повернувся до свого напарника, чекаючи на схвалення.

Містер Вандемар не надто вразився.

— І що тут такого хвацького? — спитав він. — У жоден палець на влучили.

Містер Круп зітхнув.

— Хіба ні? — спитав він. — Гм, ви маєте рацію, щоб мені трахея луснула. Який же я роззява. — Він по черзі витяг бритви зі стіни й висипав їх на дерев'яний стіл. — Може, покажете мені, як це робиться?

Містер Вандемар кивнув. Він поклав багатоніжку назад, до порожньої банки з-під мармеладу, а тоді притулив ліву руку до стіни. Правою рукою він підняв свого ножа — лиховісного на вигляд, гострого, бездоганно збалансованого. Він звузив очі й метнув. Ніж пролетів у повітрі, як пролітають по-справжньому сильно кинуті гострі й великі ножі, і вгородився лезом у вологу штукатурку, пройшовши перед тим крізь його долоню.

Задзеленчав телефон.

Містер Вандемар вдоволено глянув на містера Крупа, у той час як його рука залишилася пришпиленою до стіни.

— Ось як воно робиться, — сказав він.

В кутку кімнати стояв старий телефон, античний апарат з відокремленими слухавкою і мікрофоном, що не використовувався у шпиталі з 1920-х років, зроблений з дерева й бакеліту. Містер Круп узяв слухавку, від якої простягався довгий ганчір'яний дріт, і заговорив у мікрофон, що був поєднаний з базою.

— Круп і Вандемар, — по-діловому сказав він. — Стара контора. Усунення перепон, викорінення непорозумінь, видалення неспокійних кінцівок, превентивна стоматологія.

Особа по той бік дроту щось промовила. Містер Круп здригнувся. Містер Вандемар сіпнув ліву руку. Вона була міцно пришпилена до стіни і ніяк не хотіла звільнятися.

— О! Так, сер. Звісно. Дозволите підкреслити, наскільки телефонна бесіда з вами освітлює й прикрашає наш до того сірий день? — ще одна пауза. — Звісно, я припиню своє лизоблюдство й запобігання. Буду щасливий припинити. Це честь і — що нам відомо? Нам відомо, що… — його урвали; він замислено й терпляче поколупався в носі, а тоді: — Ні, ми не знаємо, де вона перебуває саме цієї миті. Але нам і не треба. Сьогодні вона з'явиться на ринку, і… — Його губи стислися: — Ми не маємо жодного наміру порушувати перемир'я ринку. Варто почекати, поки вона покине ринок і згребти її… — Тоді він замовк і почав слухати, час від часу киваючи.