Розділ «12»

Ричард Мейг’ю ішов платформою станції метро. То була станція Окружної лінії: на знаку було написано «Чорні браття». Платформа була порожня. Десь вдалині ревів і гуркотів потяг, проганяючи платформою потойбічний вітер, що розметав примірник газети «The Sun» на складові аркуші й поніс чотирьохкольорові жіночі груди й чорно-білі плітки й образи геть з платформи й викинув їх на рейки.

Ричард пройшов усією платформою. Тоді він присів на лавку і почекав, чи нічого не станеться.

Нічого не сталося.

Він потер лоба, і йому стало трохи млосно. Коло нього платформою пролунали чиїсь кроки, тож він підняв очі й побачив чепурну дівчинку, яка йшла повз нього, тримаючи за руку жінку, що виглядала як більша й старіша версія цієї ж дівчинки. Вони глянули на нього, а тоді доволі демонстративно відвернулися.

— Не підходь до нього надто близько, Мелані, — наставляла жінка дуже розбірливим шепотом.

Мелані дивилася на Ричарда уважно й неприховано, як дивляться діти, без ніяковості чи сором'язливості. Тоді вона глянула на матір.

— А чому такі люди залишаються живі? — поцікавилася вона.

— Бо їм не стає хоробрості усе скінчити, — пояснила матір.

Мелані наважилася на ще один погляд на Ричарда.

— Жалюгідно, — сказала вона.

Вони попрямували платформою далі й невдовзі зникли. Ричард подумав, чи не вигадав цю зустріч. Він спробував пригадати, чому стоїть на цій платформі. Може, він чекає на потяг? А куди він їде? Він знав, що відповідь ховається десь у його голові, десь під рукою, але не міг її торкнутися, не міг витягти її із забуття. Він сидів собі сам і дивувався. Чи це йому сниться? Він намацав руками червоне пластикове сидіння під собою, потупав об платформу обліпленими засохлим брудом туфлями (звідки той бруд узявся?), торкнувся обличчя… Ні. Це не сон. Де б він не був, усе по-справжньому. Він почувався дивно: відсторонено, пригнічено й жахливо, якось засмучено. Хтось опустився на сусіднє сидіння. Ричард не підвів очей і не повернув голови.

— Здоров, — сказав знайомий голос. — Як ти, Діку? Все гаразд?

Ричард підвів голову. Він відчув, як його обличчя усміхається, а в груди вдаряє надія.

— Ґеррі? — спитав він налякано. А тоді: — Ти бачиш мене?

Ґеррі вискалився.

— Ти завжди був жартуном, — сказав він. — Дуже смішно, друже.

Ґеррі був одягнений в костюм з краваткою. Він був чисто виголений, і з його зачіски не вибивалася жодна волосина. Ричард усвідомив, як має зараз виглядати сам: брудний, неголений, неохайний…

— Ґеррі? Я… слухай, я знаю, як виглядаю. Я можу пояснити, — він на мить замислився. — Ні… Насправді не можу.

— То нічого, — втішив його Ґеррі. Його голос був розважливим і заспокійливим. — Не знаю, як тобі це сказати. Це трохи ніяково. — Він помовчав. — Слухай, — пояснив він, — насправді мене тут нема.