Розділ «10»

— Ви п’єте вино? — спитав він.

Ричард кивнув.

— Я колись випила трохи вина, — нерішуче сказала Дуері. — Батько. Він. За вечерею. Дозволив нам скуштувати.

Ангел Ізлінтон підняв пляшку, за формою подібну до графина. Ричард подумав, чи насправді ця пляшка скляна — настільки дивно вона відбивала й розкладала вогонь свічок на спектр. Мабуть, то був якийсь кристал або один суцільний діамант. Від цього здавалося, що навіть вино в ньому горить, ніби воно зроблене зі світла.

Ангел зняв з кристала верх і налив з нього до винного келиха дюйм рідини. То було біле вино, але таке, якого Ричард ніколи не бачив. Воно відкидало світло в навколишню печеру, як сонце, що грає на поверхні басейна.

Дуері й Ричард сиділи на величезних дерев'яних стільцях за потемнілим від часу дерев'яним столом і нічого не казали.

— Це, — сказав Ізлінтон, — остання пляшка такого вина. Десяток таких колись подарував мені один з твоїх пращурів.

Він вручив келиха Дуері, а сам почав наливати з графина дюйм осяйного вина в інший келих. Він робив це шанобливо й майже ніжно, як священик, що виконує ритуал.

— Це був привітальний подарунок. Десь, ох, тридцять чи сорок тисяч років тому. Хай там як, а доволі давно. — Він передав келиха Ричардові. — Гадаю, мене можна звинуватити в тому, що я марную те, що мав би цінувати, — сказав він їм, — але я так рідко приймаю гостей. Тут дуже важко.

— Анґелус… — пробурмотіла Дуері.

— Ви потрапили сюди через Анґелус, так. Але цей шлях для кожного мандрівника годиться лиш раз. — Ангел високо підняв свого келиха й подивився на його світло. — Пийте обережно, — порадив він. — Воно вельми міцне. — Він сів за стіл між Ричардом і Дуері. — Коли хтось куштує його, — мрійливо сказав він, — я люблю уявляти, що він насправді куштує сонячне світло минулих днів. — Він підняв свого келиха: — Тост: за минулу красу.

— За минулу красу, — дуетом повторили Ричард і Дуері. А тоді, трохи обережно, вони спробували вино, не п'ючи, а присьорбуючи його.

— Воно дивовижне, — сказала Дуері.

— Так і є, — погодився Ричард. — А я думав, що старі вина перетворюються на оцет, якщо контактують з повітрям.

Ангел похитав головою.

— Тільки не це. Все залежить від сорту винограду й місця, де він росте. На жаль, цей сорт згинув навіки, коли весь виноградник зник під хвилями.

— Це якісь чари, — сказала Дуері, припиваючи рідке світло. — Ніколи не куштувала нічого подібного.

— І не скуштуєш, — сказав Ізлінтон. — Бо вина з Атлантиди більше немає.

Десь всередині Ричарда тихенький розважливий голосочок зазначив, що Атлантиди ніколи не існувало, а тоді, набравшись хоробрості, продовжив думкою про те, що ангелів теж не існує, і, коли вже про це зайшла мова, більша частина того, що з ним сталося за кілька днів, теж неможлива. Ричард не звертав на нього уваги. Він незграбно й поволі вчився довіряти інстинктам і усвідомлювати, що найпростіші й найпевніші пояснення побаченого й пережитого — це ті, які йому давалися, не зважаючи на всю їх малоймовірність. Він розкрив рота й ще раз відпив вина. Йому від цього стало весело й подумалося про небеса, ширші й блакитніші за будь-які з тих, що він коли-небудь бачив, про велетенське золоте сонце, що висіло в небі, про все простіше й молодше за світ, який він знав.