Розділ «16»

— Лабіринт — одне з найстаріших місць Спіднього Лондона, — сказав маркіз. — Ще до того, як король Люд заснував поселення на болотах Темзи, тут уже був лабіринт.

— Але без Звіра, — сказав Ричард.

— Тоді ще без.

Ричард вагався. Знову почулося далеке ревіння.

— Я… гадаю, що мені снився Звір, — сказав він.

Маркіз підняв брову.

— І які то були сни?

— Погані.

Маркіз поглянув на нього, зважуючи сказане. А тоді сказав:

— Слухай, Ричарде. Я беру з собою Мисливицю. Якщо ти хочеш почекати тут, ніхто не звинуватить тебе в боягузтві.

Ричард похитав головою. Іноді вибору просто немає.

— Я не відверну. Не тепер. Вони забрали Дуері.

— Так, — сказав маркіз. — Гаразд. То ходімо?

Бездоганні карамельні губи викривилися в посмішці.

— Треба бути божевільним, щоб туди заходити, — сказала вона. — Без ангелового талісмана ви ніколи не знайдете дороги. Ніколи не пройдете повз вепра.

Маркіз сягнув рукою під свою ковдру-пончо й видобув маленьку обсидіанову статуетку, яку взяв із кабінету батька Дуері.

— Ти говориш про таку штуку? — спитав він.

Маркіз подумав, що більшість із пережитого ним за минулий тиждень була варта того, щоб побачити цей вираз на обличчі Мисливиці. Вони рушили крізь ворота й увійшли до лабіринту.

Руки Дуері були зв'язані за спиною, а позаду неї ішов містер Вандемар, тримаючи унизану перснями долоню на її плечі, штовхаючи її вперед. Містер Круп квапливо ступав поперед них, високо тримаючи забраний у Дуері талісман і зиркаючи на всі боки, наче вкрай пафосна куниця, що вирішила напасти на курник.

Сам лабіринт був місцем чистого божевілля. Він був зібраний з утрачених фрагментів Горішнього Лондона, з провулків, доріг, переходів і тунелів, що за тисячоліття попровалювалися в тріщини дійсності й опинилися у світі загубленого й забутого. Двоє чоловіків і дівчина ступали кам'яними кругляками, болотом, послідом численних різновидів і погнилими дерев'яними дошками. Вони йшли крізь день і ніч, ішли вулицями, освітленими газом і натрієм, смолоскипами й свічками з очерету. Тут усе постійно змінювалося. Кожна доріжка розгалужувалася, кружляла і виводила сама на себе.