Розділ «16»

— Я знаю.

— Слухай, — сказав Ричард, уже не вперше почуваючись єдиною здоровою людиною в божевільні. — Давай краще посидимо дуже тихо. Може, він піде собі геть. Тоді ми спробуємо винести тебе й пошукати допомоги. — Але, вже не вперше, людина, до якої він звертався, начисто проігнорувала його слова.

— Я вчинила погано, Ричарде Мейг’ю, — сумно прошепотіла вона. — Я вчинила погано. Тому що хотіла стати тією, що вбила Звіра. Тому що мені потрібен був спис.

А тоді вона зробила неможливе й почала підводитися на ноги. Ричард гадки не мав, як сильно її скалічило. Він гадки не мав, як усе те мало боліти. Йому було видно, що її права рука безсильно обвисла, а крізь шкіру скалкою огидно стриміла біла кістка. З рани в боці текла кров. Грудна клітка виглядала геть безформною.

— Припини, — зашипів він, але марно. — Ляж назад.

Лівою рукою вона витягла з пояса ножа, поклала в правицю й загнула на ручці нечутливі пальці.

— Я вчинила погано, — повторила вона. — А тепер усе виправлю.

І тоді вона почала гудіти. Вона мугикала високим і низьким голосом, поки не знайшла ноту, від якої завібрували стіни, труби й будинки, і вона тримала ту ноту, поки не почало здаватися, що увесь лабіринт відгукнувся на цей звук луною. А тоді, втягнувши повітря в розтрощені груди, вона закричала:

— Гей, здоровило! Ти де? — відповіді не було. Не чулося нічого, крім тихого крапання води. Навіть комарі затихли.

— Може воно… пішло, — сказав Ричард, так міцно стискаючи держак списа, що заболіли долоні.

— Навряд, — пробурмотів маркіз.

— Нужбо, покидьку! — кричала Мисливиця. — Чи злякався?

Перед ними пролунало низьке ревіння, і Звір вискочив з темряви і побіг на них знову. Цього разу місця для помилки бути не могло. «Танець, — подумала Мисливиця. — Наш танець іще не завершено».

Коли Звір підскочив до неї з опущеними рогами, вона закричала:

— А тепер, Ричарде… Бий! Знизу вгору! Зараз! — після чого Звір ударив Мисливицю, і її слова перетворилися на безсловесний крик.

Ричард бачив, як Звір вийшов із темряви на світло сигнального вогню. Усе сталося дуже повільно. Це було схоже на сон. На всі його сни. Звір так наблизився, що Ричард вловив його тваринний сморід крові й лайна, відчув тепло його тіла. І Ричард вдарив списом так сильно як міг, запихаючи його в бік і даючи йому ввійти глибше.

А тоді було гарчання чи ревіння, сповнене муки, ненависті й болю. А тоді тиша.

Ричард чув, як гупає у вухах його серце, і крапає десь вода. Комарі знову задзижчали. Він усвідомив, що й досі міцно тримається за держак списа, хоч його вістря глибоко засіло в тілі нерухомого Звіра. Він відпустив його й став накульгувати навколо тварини, виглядаючи Мисливицю. Звір привалив її. Ричард усвідомив, що коли він її пересуне, висмикне з-під Звіра, то може спричинити її смерть, тож натомість він почав щосили штовхати руками теплий мертвий бік Звіра, намагаючись відсунути його. Це було наче намагатися штовхати середній танк, але нарешті Ричард якось зміг наполовину спихнути його з неї.

Мисливиця лежала на спині й дивилася в темряву вгорі. Її очі були розкриті й несфокусовані, і Ричард звідкись знав, що вони зараз нічого не бачать.

— Мисливице? — сказав він.