Розділ «16»

Усе сталося так швидко. Звір вийшов з темряви, Мисливиця вхопила списа, Звір кинувся на неї й знову зник у темряві.

Ричард напружено прислухався, та Звір не подавав ані звуку. Не було чути нічого, крім повільного крапання води десь поблизу і тонкого, нестямного комариного дзижчання. Мисливиця лежала спиною в грязюці. Одна рука вигнулася під дивним кутом. Він підповз до неї через болото.

— Мисливице? — прошепотів він. — Ти мене чуєш?

Тиша у відповідь. А тоді шепіт, такий слабкий, що на мить йому здалося, що це його уява:

— Так.

Маркіз і досі був за кілька ярдів від них, стоячи стовпом коло якоїсь стіни. Він погукав:

— Ричарде — залишайся де ти є. Те створіння просто затягує розвагу. Воно повернеться.

Ричард пропустив це повз вуха. Він заговорив до Мисливиці.

— А з тобою… — він замовк. Це було таке дурне питання, але він все одно провадив: — з тобою все буде гаразд? — І тоді вона так, що затремтіли на губах крапельки крові, і похитала головою. — Тут у вас є медики? — спитав Ричард маркіза.

— Не такі, яких ти собі уявляєш. У нас тільки цілителі, костоправи та жменька п’явок…

Мисливиця кашлянула, а тоді скривилася. Яскраво-червона артеріальна кров потекла з куточка її губ. Маркіз підступив трохи ближче.

— Ти приховала десь своє життя, Мисливице? — спитав він.

— Я ж мисливиця, — презирливо прошепотіла вона. — Ми до такого не вдаємося… — Вона важко набрала повітря в легені, а тоді видихнула так, ніби процес дихання почав для неї бути надто обтяжливим. — Ричарде, ти колись тримав у руках списа?

— Ні.

— Візьми його, — прошепотіла вона.

— Але…

— Бери, — її голос став тихим і наполегливим. — Підбери його. Візьми за тупий кінець.

Ричард підібрав спис. Узяв за тупий кінець.

— Ця частина мені відома, — сказав він їй.

Її обличчям замерехтіла усмішка.