Розділ «3»

У неділю вранці Ричард витяг з нижньої шухляди шафи телефон у вигляді бетмобіля, котрим кілька років тому був обдарований на Різдво тіткою Мод, й увімкнув його до гнізда. Він пробував дзвонити Джесиці, але марно. Її автовідповідач, як і мобільний, був вимкнений. Він припустив, що вона поїхала з міста до батьків і не мав жодного бажання телефонувати їй туди. Її батьки здавалися Ричарду страшенно загрозливими, кожен по-своєму. Вони обоє не схвалювали його кандидатуру на місце свого майбутнього зятя: по правді, її мати якось навіть мимохідь зазначила, наскільки розчарована їх заручинами, а також поділилася впевненістю, що Джесика, якби захотіла, могла знайти когось набагато-багато кращого.

Ричардові ж батьки обоє померли. Його батько помер від серцевого нападу зовсім раптово, коли Ричард ще був малим. Мати ж відтоді почала повільно помирати й собі, і коли Ричард покинув дім, вона просто згасла: через шість місяців після переїзду до Лондона Ричард знову сів на потяг до Шотландії, де провів її останні два дні в маленькій окружній лікарні, сидячи коло її ліжка. Іноді вона його впізнавала; іноді ж називала іменем батька.

Тепер же Ричард сидів на канапі й журився. Події минулих двох днів ставали чимдалі менш реальними й менш вірогідними. Коли що й було справжнім, то це повідомлення, яке Джесика залишила на його автовідповідачі, в якому казала, що не хоче його більше бачити. Тієї неділі він слухав і переслухував його, щоразу сподіваючись, що цього разу вона пом’якшиться, що він почує тепло в її голосі, але жодного разу не почув.

Він повагався, чи не вийти йому й не купити недільну газету, але вирішив не ходити. Арнольд Стоктон, бос Джесики, саморобна карикатура на людину з багатьма підборіддями, був власником усіх недільних газет, які не купив до того Руперт Мердок. Його власні газети розповідали про нього самого, а решта робили те саме. Читання недільної газети, підозрював Ричард, імовірно наверне його думки до вечері, на яку він не прийшов у п’ятницю. Тож натомість Ричард довго приймав гарячу ванну, спожив певну кількість сандвічів, а також випив кілька чашок чаю. Він трохи подивився недільне телебачення й подумки поскладав кілька розмов з Джесикою. В кінці кожної уявної розмови вони дико, до сліз сердито й пристрасно кохалися; і після того все ставало добре.

В понеділок уранці Ричардів будильник не спрацював. Він бігма вискочив на вулицю о восьмій п'ятдесят, похитуючи дипломатом у руці, позиркав вулицею направо й наліво, наче навіжений, молячи небо про таксі. Тоді полегшено зітхнув, бо дорогою в його бік саме сунув великий чорний автомобіль з увімкненим жовтим знаком «таксі». Він помахав йому й закричав.

Таксі плавно проповзло повз нього, цілковито його зігнорувавши; воно завернуло за ріг і зникло.

Ще одне таксі. Ще один жовтий знак «вільне». Цього разу Ричард вийшов на середину дороги, щоб упіймати його. Таксі вильнуло вбік і продовжило свій шлях. Ричард почав лаятися під носа. Тоді він побіг до найближчої станції підземки.

Він вигріб з кишені монет, ледь не пробив пальцем кнопку квиткового автомата, щоб отримати один до Черинг-крос, і вкинув монетки до щілини одну за одною. Кожна монета, яку він опускав, пролітала нутром автомата і дзенькала десь на дні. Квиток не з'явився. Він спробував інший автомат — знов те саме. І ще один. Коли Ричард підійшов до каси, щоб поскаржитися й купити квитка вручну, касир балакав із кимось по телефону, і не зважаючи на Ричардові «Агов!» і «Перепрошую!», і відчайдушне стукання монеткою по пластику кабінки, чоловік уперто висів на телефоні.

— До сраки це, — оголосив Ричард і шугонув через бар'єр. Ніхто його не спинив; здавалося, що нікому нема до нього діла. Задиханий і спітнілий, він пробіг ескалатором униз і встиг на залюднену платформу саме вчасно до прибулого потяга.

Коли Ричард був малим, йому снилися жахіття, в яких його просто не існувало, коли хай там що він робив і хай там як галасував, а ніхто його не помічав. Коли тепер люди пропихалися повз нього, він відчув те саме; натовп штурхав і відпихав його туди й сюди, пасажири з передмість виходили назовні, а інші — сунули до потягів.

Він не здавався, а штовхався і пхався й собі, поки майже не заліз досередини — одна рука вже була у вагоні — аж коли двері почали з шипінням зачинятися. Він висмикнув з них руку, але рукав пальта затисло. Ричард почав молотити по дверях і кричати, сподіваючись, що машиніст відчинить двері принаймні для того, щоб звільнити його рукав. Але натомість потяг рушив з місця, і Ричарду довелося, спотикаючись, дедалі швидше бігти платформою. Він упустив додолу дипломата й відчайдушно сіпнув за рукав, щоб звільнити руку. Рукав порвався, і Ричард упав уперед, зчухравши долоню об платформу й роздерши штани на коліні. Він зіпнувся на ноги, хоч і трохи хитко, а тоді пішов назад платформою, щоб забрати дипломата.

Ричард дивився на розірваний рукав, збиту руку й подерті штани. Тоді він піднявся кам'яними сходами станції і вийшов геть з метро. На виході про квиток у нього ніхто не спитав.

— Вибачте, що спізнився, — сказав Ричард, не звертаючись в людному офісі ні до кого особисто. Годинник показував 10:30. Ричард кинув дипломата на стілець і витер хустинкою піт з обличчя.

— Ви не повірите, як я сьогодні добирався, — продовжив він. — Жахіття якесь.

Він опустив погляд на свій стіл. Чогось на ньому бракувало. Або, якщо точніше, на ньому бракувало всього.

— Де мої речі? — спитав він у кімнати трохи голосніше. — Де мої телефони? Де мої тролі?

Він перевірив шухляди. Там теж було порожньо: ані обгортка від батончика «Марс», ані зігнута скріпка не свідчили про те, що Ричард узагалі тут бував. В його бік саме йшла Сильвія, що розмовляла з двома доволі кремезними джентльменами. Ричард пішов до неї.

— Сильвіє? Що діється?

— Перепрошую? — ввічливо сказала Сильвія. Вона вказала кремезним джентльменам на Ричардів стіл, і ті взялися кожен зі свого боку й понесли його з офіса.