Розділ «6»

Ричард подумки писав до щоденника.

«Любий щоденнику — почав він. — У п'ятницю я мав роботу наречену і життя, що мало свій сенс. (Ну наскільки життя взагалі має сенс). Тоді я знайшов поранену дівчину що стікала кров'ю на хіднику і спробував побути добрим самаритянином. Тепер я не маю ані нареченої, ані дому, ані роботи й вештаюся за сотні футів під вулицями Лондона, а моя очікувана тривалість життя наближається до показників суїцидальних мушок-одноденок».

— Сюди, — сказав маркіз, елегантно махнувши рукою, за якою майнула в повітрі брудна манжета.

— А всі ці тунелі вам не виглядають однаково? — спитав Ричард, на секунду відкладаючи запис до щоденника. — Як ви їх розрізняєте?

— Ніяк, — сумно мовив маркіз. — Ми безнадійно заблукали. Нас вже ніколи ніхто не побачить. За кілька днів ми вбиватимемо одне одного, щоб з'їсти.

— Справді? — сказавши це, він зненавидів себе за те, що клюнув на цю приманку.

— Ні, — з виразу маркізового обличчя було зрозуміло, що мучити цього бідолашного дурня було надто легко, щоб бодай трохи його розважити. Але Ричард усвідомив, що йому дедалі менше цікаво, що про нього думають ці люди. Окрім, можливо, Дуері.

Він повернувся до уявного щоденника.

«У цьому іншому Лондоні сотні людей. А може й тисячі. Люди, що звідси родом, і люди, що попадали крізь шпарини. Я блукаю разом з дівчиною на ім'я Дуері, її охоронницею і психованим великим візиром. Минулої ночі ми спали в тунельчику, і Дуері сказала, що то маленька ділянка каналізації часів Регентства. Охоронниця не спала і тоді, коли я лягав, і коли мене будили. Не думаю, що вона взагалі спить. На сніданок було трохи фруктового кексу, чималий шмат якого знайшовся у маркіза в кишені. Нащо людині носити в кишені великий шмат фруктового кексу? Поки я спав, мої туфлі майже висохли.

Я хочу додому».

Він подумки тричі підкреслив це речення, а тоді переписав великими літерами червоною ручкою і обвів, перш ніж наставити на уявних берегах проти нього цілий ряд знаків оклику.

Принаймні тунель, яким вони зараз ішли, був сухим. А ще високотехнологічним — зі сріблястими трубами й білими стінами. Маркіз і Дуері йшли разом попереду. Ричард здебільшого відставав від них на кілька кроків. Мисливиця увесь час рухалася — іноді йшла позаду, іноді ліворуч або праворуч від них, часто — трохи попереду, зливаючись із тінню. Вона рухалася нечутно, що Ричарду здавалося доволі бентежним.

Попереду зблиснуло світло.

— Прийшли, — сказав маркіз. — Станція «Банкова».[10] Непогане місце для початку пошуків.

— З глузду з'їхав, — сказав Ричард. Він не хотів, щоб це почули, але його найтихіший драматичний шепіт рознісся навсібіч і відбився в темряві луною.

— Невже? — сказав маркіз. Земля почала двигтіти: десь поряд біг потяг метро.

— Ричарде, не заводь, — сказала Дуері.

Але воно вже вирвалося з його рота:

— Знаєте, — сказав він. — Ви обоє подуріли. Ангелів не буває.