Розділ «15»

Обличчя Ламії скривилося, як у малої дитини, в якої забрали улюблену іграшку.

— Воно мені потрібно більше, ніж йому, — затужила вона.

— Я думав, що подобаюся тобі, — тупувато сказав Ричард.

Маркіз однією рукою підняв Ламію вгору й підніс її обличчя до свого.

— Якщо ти або хтось із дітей Оксамиту підійде до нього ще хоч раз, я прийду вдень до вашої печери й спалю її разом з вами, поки ви спатимете. Зрозуміло?

Ламія кивнула. Він відпустив її, і вона впала на підлогу. Вона стала на повен зріст, хоч була не так щоб аж надто висока, захилила голову назад і смачно плюнула маркізові в обличчя. Тоді вона підібрала поділ своєї чорної оксамитової сукні й побігла вгору схилом, залишивши свою холодну мов крига слину стікати маркізовою щокою, а її кроки відлунювали на звивистій кам'яній доріжці Даун-стріт. Маркіз витер обличчя тильним боком долоні.

— Вона збиралася мене вбити, — затинався Ричард.

— Не одразу, — поблажливо сказав маркіз. — Але врешті-решт ти б таки помер, коли б вона повністю поглинула твоє життя.

Ричард глипав на маркіза. Шкіра в того була брудна й під темним пігментом здавалася сірою. Його пальта десь не стало, натомість він носив стару ковдру, обгорнуту навколо плечей, як пончо, а під ним — щось незугарне й підперезане, але Ричард не міг сказати, що саме. Маркіз був босий, а навколо всієї шиї в нього була намотана якась вицвіла ганчірка. Ричард вирішив, що це якась дивна показушна мода.

— Ми тебе шукали, — мовив Ричард.

— І нарешті знайшли, — сухо прокаркав маркіз.

— Ми розраховували, що зустрінемося на ринку.

— Так. Що ж. Дехто думав, що я помер. Я був змушений не висовуватися.

— А чому… чому дехто думав, що ти помер?

Маркіз глянув на Ричарда очима людини, яка бачила надто багато і зайшла надто далеко.

— Тому що вони мене вбили, — сказав він. — Ходімо, вони не могли відірватися далеко.

Ричард глянув за край дороги через центральне провалля. На один рівень нижче на тому боці він побачив Дуері й Мисливицю. Вони озиралися назад — його виглядали, подумав Ричард. Він погукав до них, покричав і помахав рукою, але звук туди не долетів. Маркіз поклав долоню на Ричардову руку.

— Поглянь, — сказав він, вказавши на рівень нижче того, яким ішли Дуері й Мисливиця. Там щось ворухнулося. Ричард прижмурився — він розрізнив у тінях дві постаті.

— Круп і Вандемар, — сказав маркіз. — Це пастка.

— Що ж робити?