Розділ «15»

— Звісно, ти мені подобаєшся, — почув він власний голос. — Ти дуже мила.

— І ти ж усе одно не використовуєш своє тепло повністю, хіба не так? — обґрунтовано відзначила вона.

— Гадаю, що ні…

— І ти сказав, що заплатиш мені за те, що я вас проведу. Ось якої платні я хочу. Тепла. Можна мені трохи?

Усе, що їй завгодно. Будь-що. Жимолость і конвалія огорнули Ричарда, і його очі не бачили нічого, крім її блідої шкіри, губів кольору темного сливового цвіту й гагатово-чорного волосся. Він кивнув. Щось усередині нього кричало, але що б то не було, воно могло трохи зачекати. Вона підняла долоні до його обличчя й легенько потягла до себе. А тоді поцілувала, довго і млосно. Спочатку його вразили мороз її губів і холод язика, а тоді він повністю піддався цьому поцілунку.

Трохи згодом вона відірвалася від нього.

Він відчув на губах лід, відсахнувся й притулився до стіни, спробував блимнути, але його розплющені очі немов замерзли. Вона глянула на нього й вдоволено усміхнулася, її шкіра набралася рожевими й червоними барвами, а губи налилися малиновим. З них парою виривалося дихання. Вона облизнула почервонілі губи теплим бордовим язиком. Світ перед його очима потемнішав. Йому здалося, що краєм ока він помітив чорну постать.

— Ще, — сказала вона й потяглася до нього.

Він дивився, як Оксамитова притягла Ричарда до себе для першого цілунку, бачив, як поширилися його шкірою іній і паморозь. Він бачив, як вона, щаслива, на мить відірвалася від нього. А тоді він зайшов ззаду, і вже коли вона потяглася закінчувати почате, він простягнув руки й міцно вхопив її за шию, відірвавши від землі.

— Віддай, — проскрипів він їй на вухо. — Поверни йому його життя. — Оксамитова зреагувала, мов кошеня, яке щойно вкинули до ванни — почала звиватися, шипіти, чмихати й шкрябатися. Їй це не допомогло — її міцно тримали за горло.

— Ти не можеш мене змусити, — сказала вона абсолютно немелодійним тоном.

Він стиснув її сильніше.

— Поверни йому життя, — хрипко й прямо сказав він, — або я тобі шию зламаю.

Вона скривилася. Він підштовхнув її до Ричарда, що обм'як і закляк під кам’яною стіною.

Вона взяла Ричардову руку й дихнула йому в носа й рота. Пара вилетіла з її губів і тоненьким струмочком затекла до його. Крига на його шкірі почала танути, а паморозь — вивітрюватися з волосся.

Він знову стис її шию.

— Геть усе, Ламіє.

Тоді вона знову дуже роздратовано зашипіла і розкрила рота ще раз. Остання хмарка пари перелетіла з її губ до Ричардових і зникла всередині. Ричард блимнув. Крига на очах розтанула й перетворилася на сльози, що тепер струменіли його щоками.

— Що ти зі мною зробила? — спитав він.

— Вона пила твоє життя, — сказав маркіз де Карабас хрипким шепотом. — Забирала твоє тепло. Перетворювала тебе на таку ж холодну істоту, як і сама.