Розділ «Діва у вежі»

— Біля Потрійної брами є місце, де каравани беруть запаси, перш ніж рушати у глибокі піски, — розказала їй Аріана. — Знайди мандрівників, що прямують до Великокняжого Проходу, і пообіцяй сто срібних оленів, якщо вони доправлять листа до рук князю Рарогові.

— Зроблю. — Кедра сховала листа під сукню. — Знайду когось, панно, ще до заходу сонця.

— Гаразд, — відповіла Аріана. — Розкажеш завтра, що сталося.

Але назавтра дівчина не повернулася. І наступного дня теж. Коли настав час Аріані купатися, купільницю наповнили Морра та Мелея; вони ж потерли їй спину і розчесали волосся.

— Чи не захворіла Кедра, часом? — спитала вона, але відповіді не отримала.

«Її схопили, — крутилася у голові одна думка. — Як інакше?»

Тієї ночі вона майже не спала, боячись того, що може статися далі. Коли вранці Тимох приніс сніданок, Аріана попрохала про зустріч з Рікассо замість батька. Вочевидь, вона не мала способу примусити великого князя Дорана відвідати її, але простий управитель не міг не з’явитися на заклик спадкоємиці Сонцеспису…

…і все ж не з’явився.

— Ти переказав Рікассо, що я тобі веліла? — завимагала вона від Тимоха, коли побачила його наступного разу. — Ти сказав, що я маю в ньому потребу?

Не отримавши відповіді, Аріана вхопила дзбан червоного вина і вилила йому на голову. Челядник відступив, капотячи вином на підлогу, з виразом обуреної гідності на обличчі.

«Батько вирішив мене тут згноїти, — зрозуміла князівна. — Або розмірковує, за якого огидного старого дурня видати мене на знак покарання. А щоб я не втекла від подружнього ложа, замкнув у цій вежі.»

Аріана Мартел виросла у переконанні, що одного дня побереться з кимось із великих зацних вельмож за вибором свого батька. Чи не на те народжувалися дівчатка у княжих та королівських домах? Саме цього її вчили з дитинства… хоча дядько Оберин, вочевидь, тримався інших поглядів.

— Хочете заміж — то виходьте, — казав Червоний Гаспид власним донькам. — Не хочете, то шукайте насолоди і знаходьте; не так її вже багато в світі. Але вибирайте якнайретельніше. Посадите собі на шию йолопа чи брутального мерзотника — не біжіть до мене по рятунок. Я дав вам приладдя, то й порайтеся самотуж.

Свобода, яку дарував великий князь Оберин своїм донькам-байстрючкам, ніколи й не снилася законній спадкоємиці великого князя Дорана. Аріані належало вийти заміж, вона це знала і приймала. Дрей хотів її за дружину, і це вона теж знала; його брат Дезієл, Лицар Лимоннику, поділяв його почуття. Даемон Піщанець навіть посватався сам. Але Даемон, по-перше, був байстрюком, а по-друге, великий князь Доран не мав наміру віддавати її за дорнійця.

Аріана прийняла і це теж. Якось одного року до них завітав брат короля Роберта, і вона вистаралася, як могла, щоб спокусити його. Але Аріана тоді була ще дівчиськом, і князя Ренлі її вихиляси радше смішили, ніж запалювали. Згодом Гостер Таллі запросив її до Водоплину познайомитися з його спадкоємцем, і вона вже була запалила свічку Діві на знак подяки, але великий князь Доран відхилив запрошення. Князівна міркувала навіть про Віласа Тирела, незважаючи на його скалічену ногу, але батько відмовив їй і у подорожі до Вирію. Вона все одно спробувала поїхати з Тієниною допомогою… але князь Оберин наздогнав їх у Вайфі та повернув назад. Того ж року князь Доран спробував засватати її за Бена Чмелика — не надто вельможного з князів, який мав вісімдесят років, як один день, зате жодного зуба в роті й геть сліпі очі.

За кілька років Чмелик помер, чим трохи розрадив Аріанину журбу — принаймні, мрець у чоловіки не годився. Князь Переїзду теж одружився знову, тож і від нього вона була вільна. «На жаль, Елден Естермонт досі живий і неодружений. Князі Росбі та Грандісон теж.» Грандісона прозивали Сивобородом, і сивина та була вже навіть не сіра, а біла, мов сніг. На вітальному бенкеті він заснув між рибною та м’ясною стравами — саме доречно для вельможі герба «поснулий лев», як пожартував Дрей. Гарин підбурював Аріану зав’язати старому бороду вузлом так, щоб той не прокинувся, але вона не погодилася. Грандісон загалом був приязний дідусь — не такий жовчно-буркотливий, як Естермонт, і здоровіший за Росбі. Звісно, заміж за нього вона однак не хотіла. «Навіть якби Гота стояв за спиною з сокирою.»

Та жодного жениха-визволителя не з’явилося ані наступного дня, ані по ньому. Не повернулася і Кедра. Аріана намагалася у той самий спосіб схилити до себе Морру та Мелею, але нічого не вийшло. Якби їй вдалося лишитися з котроюсь наодинці, то надія ще жевріла б… та удвох сестри стояли непохитним муром. До того часу князівна вже раділа б хоч якійсь зміні у своєму становищі — хай навіть дибі чи розпеченому залізу — бо самотність потроху позбавляла її глузду. «Я заслуговую на катівську сокиру за те, що зробила. Та він і її мені не дозволяє! Йому краще зачинити мене якнайдалі з очей і забути, що я жива.» Аріані стало цікаво, чи не пише вже маестер Калеот проголошення її брата Квентина спадкоємцем Дорну.

Наставали й минали дні ув’язнення, один за іншим — стільки, що Аріана втратила їм лік. Вона дедалі більше часу проводила у ліжку, аж доки зовсім не припинила з нього вставати — хіба що до вітру. Страви, принесені слугами, хололи на столі недоторкані. Аріана спала, прокидалася, знову засинала, і все ж почувалася надто втомленою. Вона молилася Матері про милість, Воїнові про сміливість, потім спала ще. Свіжі страви замінювали старі, та вона однак не торкалася жодної. Одного дня, відчувши себе трохи сильнішою, Аріана самотужки віднесла всю їжу до вікна і викинула надвір, щоб не спокушатися. Зусилля виснажило її так, що вона заповзла назад до ліжка і проспала ще половину дня.

А потім настав день, коли її збудила, струснувши за плече, дужа мозоляста рука.

— Маленька князівно, — мовив голос, знаний з дитинства, — прокидайтеся і вдягайтеся. Великий князь хочуть вас бачити.