Розділ «Хайме»

І Хайме розповів тітці про Ланселеве рішення покинути дружину, землі та титул, щоб битися за Святу Віру.

— Отже, якщо досі хочете Даррі, напишіть Серсеї та заявіть про свої права.

Пані Генна заперечливо замахала кухлем.

— Ні, ні, пізно — та коняка вже втекла з двору! Емко забрав у свою гостроверху макітру, що правитиме річковим краєм. А Лансель… напевне, від нього слід було цього чекати. Зрештою, життя, віддане захистові верховного септона, не таке вже відмінне від життя на варті безпеки короля. От лишень Кеван, боюся, лютуватиме. Так само, як лютував Тайвин, коли тобі стало дурощів одягнути біле. Ну, Кеван хоч Мартина має у спадкоємці. Як захоче, то віддасть його в чоловіки Амці-при-Брамці замість Ланселя. Ой, порятуй нас, Седмице, — тяжко зітхнула тітка. — До речі про Седмицю… з якого дива Серсея дозволила Вірі знову озброїтися?

Хайме здвигнув плечима.

— Напевне, мала вагомі причини.

— Причини? — Пані Генна видала вустами непристойний звук. — Сподіваюся, вони й справді вагомі. Бо ж Мечі та Зірки турбували спокій навіть Таргарієнів. Сам Завойовник поводився з Вірою обережно, намагаючись не налаштувати проти себе. А коли Аегон помер, і панство визвірилося на його синів, обидва братства опинилися у самій гущавині бунту. Найпобожніші князі підтримували їх, і простолюд теж. Нарешті королю Маегору довелося призначити винагороди за їхні життя. Золотого дракона за голову кожного нерозкаяного Сина Воїна, срібного оленя — за криваву чуприну Бідолахи, якщо я не забулася те, що читала з історії. Вбито було багато тисяч людей, але майже стільки ж і далі ховалося по всіх кутках держави, не припиняючи спротиву — аж доки Залізний Престол не вбив Маегора, і король Джаяхаерис не погодився пробачити всіх, хто складе зброю.

— Я про все це майже забув, — зізнався Хайме.

— І ти, і сестра теж. — Тітка зробила ще ковток вина. — Чи правда, що Тайвин усміхався на поховальних ношах?

— На тих ношах він гнив. І від того кривив вуста.

— Тільки й того? — Здається, тітка Генна трохи розчарувалася. — Люди кажуть, Тайвин ніколи не посміхався. Але я бачила його посмішку, коли він одружувався з твоєю матір’ю, і коли Аерис зробив його Правицею. Коли Тарбеків дах упав на голову пані Елині, тій лукавій сучці… Тиг казав, що Тайвин усміхався і тоді. А ще він усміхався при твоєму народженні, Хайме, і це я бачила на власні очі. Ви з Серсею, рожеві й прекрасні, однакові, наче горошини з одного стручка… ну хіба що між ніг різні. А які ти мав легені, ой леле!…

— «Мені ревти, вам слухати», — вишкірився Хайме. — А тепер ви мені розкажете, як він полюбляв сміятися.

— Не розкажу. Тайвин зневажав сміх. Надто багато людей сміялися при ньому з вашого діда. — Тітка спохмурніла. — Кажу тобі напевне, оцей блазенський вертеп, який тут кличуть облогою, його б не розважив. Як ти збираєшся її скінчити, коли вже приїхав?

— Перемовитися з Чорностругом.

— Нічого не вийде.

— Я висуну щедрі умови.

— Умови вимагають довіри. А Фреї вбили гостей під своїм дахом. Що ж до тебе… не ображайся, любий, але ти таки зарізав одного круля, котрого присягнувся захищати.

— І вб’ю Чорноструга, якщо він не здасться.

Відповідь Хайме пролунала трохи різкіше, ніж він сподівався. Але не в тому він був гуморі, щоб слухати мовчки, як йому в обличчя знову докоряють Аерисом Таргарієном.

— Як саме? Язиком? — У голосі тітки почулася зневага. — Може, я лише стара ропуха, та все ж не маю кислого сиру між вух, дорогенький мій Хайме. І Чорноструг теж не має. Порожні погрози його не скорять.