Розділ «Серсея»

— Без свого хороброго братика наша мала королева, вважайте, гола. Певно, вона має власну надвірну варту; я інколи стрічала сотника тієї варти у замку. Такий собі балакучий старий з білкою на грудях. Але білки тікають від левів. У нього не стане духу опиратися волі Залізного Престолу.

— Коло Маргерії є й інші мечі, — застерегла пані Добромир. — Вона заприятелювала з багатьма при дворі. Разом зі своїми сестрами вона має тут чимало прихильників.

— Залицяльниками її малих шльондр нас не налякати, — відповіла Серсея. — Адже головне Тирелове військо стоїть при Штормоламі…

— Ваша милість щось замислили?

— Навіщо вам знати? — Запитання Таени було надто пряме і точне, як на Серсеїн смак. — Чи не маєте ви на думці поділитися моїми потаємними міркуваннями з бідолашною маленькою королевкою?

— Ніколи й нізащо. Я не та дівчина Сенела.

Серсеї не подобалося згадувати про Сенелу. «Відплатила мені за добрість зрадою!» Так само, як Санса Старк. А ще Мелара Вичерпій та гладуха Джейна Файян, коли вони утрьох приятелювали замолоду. «Я б ніколи не пішла до того намету, якби не вони. І не дозволила б Маггі-Жабі куштувати мою прийдешню долю в краплині крові.»

— Я б дуже засмутилася, Таено, якби ви зрадили мою довіру. І не мала б іншого вибору, крім віддати вас Кайбурнові. Хоча й спливала б гіркими слізьми.

— Я не дам вашій милості причини для сліз. А якщо дам, лишень скажіть слово, і я сама піду до Кайбурна. Все, чого я бажаю — бути ближче до вас. Служити вам у будь-який спосіб.

— І якої ж винагороди ви чекаєте за службу?

— Ніякої. Моє щастя у тому, щоб дарувати щастя вам.

Таена перекотилася набік, виблискуючи оливковою шкірою в світлі свічки. Груди вона мала більші за королевини, з величезними сосками, чорними, наче роги. «Вона молодша. Груди ще не почали обвисати.» Серсеї стало цікаво, як це — поцілувати жінку. Не легенько у щоку, як віталися при дворі шляхетні панії, а у вуста — як слід. Таенині вуста були повні, навіть дуже. Серсея спробувала уявити, як смокче ці груди, як укладає мирійку на спину, розсуває їй ноги і робить те, що зробив би чоловік. Те, що Роберт робив із самою Серсеєю, коли був п’яний, а вона не мала змоги вдовольнити його руками чи ротом.

Гірше за ті ночі не бувало нічого: лежати безпорадно під Робертом, поки він отримував свою насолоду, смердів вином з рота і гучно сопів, наче вепр… а потім відкочувався убік і засинав, ще й сім’я не встигало висохнути на її стегнах. Він собі хропів, а вона лежала без сну і потерпала, натерта між ніг, з грудьми, боляче потовченими грубими долонями. З чоловіком вона змокріла лише один-єдиний раз — у свою шлюбну ніч.

Коли вони одружувалися, Роберт був неабиякий на вроду: високий, дужий, ставний, з важкою гривою чорного волосся. На жаль, таке саме — рясне, цупке та колюче — росло всюди на його грудях і навколо чоловічої міці. «Не той чоловік повернувся з Тризуба» — іноді думала королева, поки він на ній робив свою справу. У перші кілька років, коли Роберт залізав на неї доволі часто, Серсея заплющувала очі й уявляла себе під Раегаром. Хайме вона уявити не могла — Роберт був надто інакший, надто чужий. І пахкотів чимось чужим, недоладним.

Для самого Роберта тих ночей ніколи не було на світі. Вранці він нічого не пам’ятав — якщо не прикидався. Якось одного разу, на перший рік їхнього шлюбу, Серсея насмілилася висловити вранці своє незадоволення.

— Ви зробили мені боляче, пане чоловіку! — поскаржилася вона.

Роберт мав совість присоромитися і зашарітися.

— То не я, пані дружино, — промимрив він похнюплено, наче хлопчисько, спійманий на крадіжці пундиків з кухні. — То вино. Я п’ю забагато вина.

І потягся за рогом пива — запити своє зізнання. Коли він здійняв ріг до вуст, королева щосили кинула свій власний йому в обличчя — так, що аж надколола зуба. За кілька років на бенкеті Серсея чула, як чоловік розповідає служниці, що пошкодив того зуба у битві. «Наш шлюб таки був битвою, — подумала тоді вона. — Хоч тут він не збрехав.»

Зате брехав у всьому іншому, де й коли тільки міг. Серсея була переконана: чоловік добре пам’ятав, що робив з нею вночі. Вона бачила це в його очах. Роберт лише прикидався, що забуває — так йому було легше, ніж визнавати свій сором. Адже глибоко в душі Роберт Баратеон був жалюгідний боягуз.