Розділ «Серсея»

— Сподіваюся, якнайсуворіше. — Королева сіла і вказала гостям, щоб теж сідали. — Чи не вип’єте ще наливочки, Фалисо? Пригадую, ви її дуже полюбляєте.

— Ваша милість не забули! Така честь для мене.

«Де ж забудеш, — подумала Серсея. — Хайме казав: диво, що ти тією наливкою не сциш.»

— Чи важкою була ваша дорога?

— Нелегкою, — поскаржилася Фалиса. — Майже всенький день лупив дощ. Ми хотіли зупинитися на ніч у Росбі, але молодий вихованець князя Гиліса відмовив нам у гостині.

Вона сердито пирхнула.

— От згадаєте мене — коли Гиліс помре, той ниций шмаркач накладе руки на всі його грошики. Може, навіть спробує заявити права на землю й титул, хоча насправді зі смертю Гиліса маєтності Росбі мають перейти до нас. Моя паніматка були тіткою його другій дружині й сестрою в третіх самому Гилісові.

«Чи не змінити вам герб, зацна пані, з ягняти на мавпу, що як учепиться, то вже не відпустить?» — подумалося Серсеї.

— Князеві Гилісу смерть у потилицю дихає, відколи я його знаю. Але він досі з нами, і сподіваюся, не залишить наше товариство ще багато років, — солодко посміхнулася королева. — А на додачу і багатьох з нас перекашляє.

— Може, й так, — погодився пан Балман. — Але, ваша милосте, нам дошкуляє не самий лише вихованець Росбі. На перехожих шляхах з’явилося чимало незвичних пройдисвітів — брудних неоковирних істот, озброєних сокирами та шкіряними щитами. Дехто нашиває собі на одяг зірки — священні семикутні зірки — але вигляд однак має лихий та розбійний.

— А воші по них аж зграями повзають, — додала Фалиса.

— Вони кличуть себе «горобцями», — мовила Серсея. — Заполонили країну, наче чумні пацюки. Новому верховному септонові одразу після вінчання доведеться вирішувати, що з ними робити. Інакше я сама дам їм ради.

— Хіба їхню святість верховного септона вже обрали? — запитала Фалиса.

— Ні, — мусила визнати королева. — Спершу були обрали септона Олідора, аж тут юрба горобців простежила за ним до будинку розпусти і витягла голим на вулицю. Тепер найвірогіднішим вибором здається Люцеон, але наші друзі на тому пагорбі шепочуть, що йому для обрання не вистачає чимало голосів.

— Хай Стариця наставить превелебних отців на праведний шлях золотою світильнею мудрості, — вкрай благочестиво пробелькотіла пані Фалиса.

Пан Балман посовався у кріслі.

— Ваша милосте, справа незручна, але… щоб не пролягли між нас лихі почуття… присягаюся: ані я, ані пані дружина, ані її паніматка не мали стосунку до імені цієї байстрюцької дитини. Лолиса — вбоге створіння, позбавлене розуму, а чоловік її — особа чорних намірів та вчинків. Я казав йому знайти хлопчикові пристойніше ім’я, а він лише сміявся.

Королева сьорбнула вина і роздивилася співрозмовника. Пан Балман свого часу був знаним переможцем кінних герців і одним із найвродливіших лицарів у Семицарстві. Але з плином літ від колишньої вроди збереглися хіба що пишні кущаві вуса; його колись біляве, рясне, кучеряве волосся майже зникло з голови, зате з-під жупана переможно випирало черево. «Таємний доручник з нього поганенький, — подумала королева, — та нехай, згодиться.»

— Тиріон — то було ім’я королів, поки не прийшли дракони. Біс його зганьбив, утоптав у багно. Але хтозна — може, дитина, котрій його подаровано, колись відновить шану славетного імені.

«Якщо байстрюцький виплодок доживе віку.»