Розділ «Брієнна»

«Хіба що умієш бачити наші сліди.» Брієнна завагалася, чи не краще перестріти вершника просто тут, з мечем у руці. «Я виглядатиму дурепою, якщо то мандрівний співець або син князя Брюна.» Все ж таки Крабб, напевне, має рацію. «Якщо не відчепиться до ранку, тоді дам йому ради.»

— Гаразд, як знаєш, — відповіла вона, спрямовуючи кобилу до дерев.

Замок князя Брюна поволі меншав у них за спинами, а згодом зник з очей. Навколо здіймалися смереки та вартові сосни — величезні, огорнуті зеленню списи, спрямовані у небо. Підстилка складалася з упалої глиці — щільної та товстої, всипаної шишками. Копита коней не вибивали з неї жодного шуму — як не вибив би, мабуть, і могутній тур. Почався дощик, потім спинився, потім знову засіяв з неба, та серед сосен вони майже нічого не відчували. Утім, просуватися у лісі поважчало. Брієнна потроху трусила кобилою крізь зелений морок, вихиляючись туди-сюди між дерев. Вона розуміла, що тут дуже легко заблукати — усі напрямки виглядали однаково. Навіть повітря, тихе і незворушне, здавалося якимось сіро-зеленим. Соснове гілля дряпало їй руки і гучно шкреблося по новому, щойно змальованому щиті. Моторошна тиша з кожною годиною шляху дедалі гірше давила на голову.

Спритний Дик теж непокоївся. Пізніше того ж дня, коли почало сутеніти, він спробував був заспівати.

— Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати!… — завів Дик голосом рипким, наче нові чоботи. Але сосни проковтнули його пісню так само, як вітер і дощ, і невдовзі поводир замовк.

— Погано тут, — мовив Подрік. — Погане місце.

Брієнна відчувала те саме, але завважила за краще не зізнаватися.

— У сосновому лісі завжди похмуро. Та зрештою, ліс як ліс. Чого нам тут боятися?

— Чваків? Балакучих голів?

— Меткий хлопчина! — реготнув Спритний Дик.

Брієнна кинула на нього роздратований погляд.

— Нема тут ніяких чваків, — мовила вона до Подріка, — і голів нема.

Схили вели вгору, схили вели вниз… Брієнна мимоволі почала молитися, щоб Спритний Дик виявився чесним і знав, куди їх веде. Сама вона вже не була певна, що самотуж знайде хоча б море. Небо над головою було хмарне, всуціль сіре — ані дня і ночі не розбереш, ані шляху серед зірок не пошукаєш.

Того вечора вони отаборилися рано — щойно спустилися з пагорба та опинилися на краю лискучого зеленого болота. У сіро-зеленому світлі земля попереду здавалася твердою, та щойно вони на неї ступили, болото миттю проковтнуло коней аж до спини; довелося вертати і у боротьбі вибиратися на твердіший ґрунт.

— Байдуже, — запевнив їх Крабб. — Зараз повернемося на отой горб, та й спустимося іншим шляхом.

Наступний день не відрізнявся від попереднього. Вони сунули крізь дерева та драговини, під темним небом та дощем, що спинявся і починався знов, повз провалини, печери, руїни стародавніх фортець, чиї камені укривав мох. Тут про кожну купу каміння існував давній переказ, і Спритний Дик знав їх усі. З його оповідок випливало, що сосновими лісами Гостроклішні за століття пролилися цілі річки крові. Брієнні почав уриватися терпець.

— Скільки ще їхати? — завимагала вона зрештою. — Ми вже мало не кожне дерево на півострові побачили.

— Ну не кожне… — відповів Крабб. — Але вже недалечко. Бачите — ліс рідшає. Ми вже коло вузького моря.

«Блазень, якого він мені обіцяв — то, певніше за все, буде моє власне віддзеркалення у калюжі» — подумала Брієнна. Та повертати назад, діставшись аж сюди, було безглуздо. Так само безглуздо, як і заперечувати свою втому. Брієннині стегна у сідлі геть закам’яніли; останніми днями вона спала лише по чотири години, поки Подрік її охороняв. Якщо Спритний Дик справді мав намір їх убити, то де ж, як не тут — у краю, котрий він добре знав. Може, Крабб вів їх до лігва зарізяк — своїх родичів чи приятелів, іще зрадливіших за нього. А може, просто водив колами, щоб той вершник їх наздогнав. Відколи вони залишили за спиною замок князя Брюна, то не бачили жодних ознак погоні — але ж це не означало, що мисливець її покинув.

«Може, таки доведеться його вбити» — подумала вона одного вечора, міряючи кроками табір. Ця думка її непокоїла; старий батьків майстер-мечник завжди сумнівався, чи має вона досить гарту для битви.