Розділ «Брієнна»

— Мертвий лежав. Хіба м’сьпані не знають? — Крабб кинув на неї погляд спідлоба. — Аегон надіслав до Гостроклішні свою сестру, оту Візенью. Тутешнє панство чуло про Гаренову долю, і щоб собі дурниць не наробити, склало мечі коло її ніг. Королева прийняла їх до себе у підданство і розказала, що тепер вони не мають кланятися ані Дівоставові, ані Крабовому острову, ані Сутіндолові. Щоправда, кляті Кельтигари все одно надсилали збирачів податків на східне узбережжя, і дехто навіть час від часу повертався живий… та загалом ми вклонялися лише власним князям і королю. Справжньому королю — не Роберту з його вилупками.

Він сплюнув на землю.

— З принцом Раегаром на Тризубі були Крабби, Брюни, Багнюки, і в Королегвардії теж. Загарт, Печір, Соснець і аж троє Краббів: Клемент, Руперт і Кларенс Коротун. На зріст він був шість стоп, але ж коротун проти того, справжнього пана Кларенса. Ми тут, на Гостроклішні — добрі піддані драконових королів.

Рухаючись на північ та схід, вони стрічали щораз менше людей, аж нарешті корчми та заїзди зникли зовсім, і шлях берегом затоки перетворився з колій на плутанину бур’яну. На ніч вони спинилися у рибальському селищі; Брієнна дала тамтешнім мешканцям кілька мідяків за дозвіл переспати у сіннику. Горище вона забрала для себе з Подом і втягнула за собою драбину.

— От ви мене тут лишили на самоті, а я, приміром, узяв би та й украв ваших коней! — вигукнув Крабб знизу. — То може, їх теж зведете драбиною до себе, м’сьпані?

Коли Брієнна не відповіла, він продовжив:

— Нині на дощ заноситься, сильний та холодний. Ви там із Подом спатимете гарненько та тепленько, а Дик, старий неборака, тут унизу дрижаки хапатиме!

І заходився лаштувати собі постіль з купи сіна, хитаючи головою та бурмочучи собі під ніс.

— Отака панянка-невіра трапилася — скільки живу, ще такої не бачив…

Брієнна скрутилася під кобеняком; Подрік позіхав коло неї. «Не завжди я була така невіра! — мало не закричала вона Краббові. — Малим дівчиськом я вірила, що всі чоловіки шляхетні, як мій батько!» Навіть ті, які хвалили її вродливе личко, високий зріст, меткий розум, зграбне танцювання. Облуду з очей обтрусила їй септа Роела.

— Вони таке кажуть, щоб вислужити приязнь твого вельможного панотця, — пояснила божа жінка. — Шукай правди у своєму люстрі, а не на язиках чоловіків.

То була сувора наука, що змусила її плакати, але добре послужила потім при Вирії, коли пан Гайл та його приятелі вигадали собі гру. «Дівчині в цьому світі личить трохи недовіри, бо недовго і спаплюжитися» — думала вона, поки починався дощ.

У бугурті при Лихомості вона одного за одним вишукувала своїх залицяльників і гамселила їх, скільки ставало сили. Пацюр, Амброз і Кущ, Марк Мулендор, Раймонд Нелан і Віл Гайстер. Вона збила конем Гаррі Тартака, розтрощила Робінові Гончару шолома і залишила на ньому страшного рубця. Нарешті, коли впав останній з них, Вишня Мати подарувала їй Конінгтона. Того разу пан Ронет мав у руці меча, не троянду. І кожен завданий нею удар був солодший за поцілунок.

Лорас Тирел останнім спізнав на собі її гнів. Він ніколи за нею не впадав, ба й не помічав майже, але ж носив на щиті три золоті троянди, а Брієнна ненавиділа усі троянди до останньої — самий їхній вигляд додавав їй пекельної сили. Так вона і заснула, згадуючи той бій та бачачи уві сні, як пан Хайме застібає їй на плечах веселкове корзно.

Наступного ранку дощило, як і напередодні. Поки товариство снідало, Спритний Дик запропонував почекати, щоб дощ скінчився.

— Коли ж це він скінчиться? Завтра? За місяць? Наступного літа? Ні, не годиться. Маємо чим накинутися згори, а попереду — чимало верст.

Дощ лупив цілісінький день. Вузька стежка, якою вони рухалися, скоро перетворилася на струмок грязюки. Дерева, що зрідка стрічалися навколо, стояли зовсім голі; невпинний дощ прибив упале листя до землі та зробив з нього вогкий брунатний килим. Незважаючи на білячу підбивку, Дикова кирея просякла наскрізь; Брієнна побачила, як він тремтить, і на якусь мить навіть поспівчувала небораці. «Видно, що давно і не їв як слід.» Їй стало цікаво, чи й існує на світі та перемитницька затока і зруйнований замок під назвою Шептуни. Голодні люди здатні на відчайдушні вчинки. Може, він усе вигадав, щоб її зманити та обдурити. Раптова підозра стала кислим колом у животі.

На якийсь час невгамовний стукіт і шурхіт дощу став єдиним шумом у цілому світі. Спритний Дик сунув уперед, ні про що не відаючи. Брієнна сторожко спостерігала за ним. В око їй вкинулося, як низько він згинає спину — мовби сподівається злитися з сідлом і десь там під ним уберегтися від води з неба. Цього разу, коли вже сутеніло, їм на очі не трапилося жодного села чи хутора, ба навіть жодного дерева, щоб під ним заховатися. Таборувати вони мусили між дрібних скель, за двадцять сажнів від припливної смуги. Та все ж скелі давали бодай якийсь притулок від вітру.

— Краще нам нині поставити варту, м’сьпані, — мовив до неї Крабб, поки вона намагалася підпалити шматки плавнику. — В таких місцях, як оце тут, трапляються чваки.

— Чваки? — Брієнна кинула на нього підозріливий погляд.