Розділ «Брієнна»

— М’сьпані? Ви чогось засумували. Чи не сестру згадали? — Карлик попестив її по руці. — Стариця освітить вам шлях до неї, не бійтеся. А Діва вбереже її од лиха.

— Молюся, щоб так і було.

— Так і буде, кажу вам. — Брат уклонився. — Але зараз мушу рушати далі. Мені ще далека путь до Король-Берега.

— Ви маєте коня? Чи мула?

— Мулів маю аж двох. — Малий чоловічок засміявся. — Осьде вони, унизу моїх ніг. Потроху донесуть туди, куди треба.

Він знову вклонився і почалапав до дверей, перевалюючись на кожному кроці. Зрештою він вийшов і зник, а Брієнна лишилася за столом у роздумах над кухлем вина з водою. Вина вона загалом майже не пила, але інколи — дуже-дуже рідко — вдавалася до нього, щоб заспокоїти тривогу в животі. «Куди ж тепер їхати? — питала вона себе. — До Дівоставу, шукати чоловіка на ім’я Спритний Дик у закладі, який кличуть «Смердючою гускою»?»

Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало у руїнах, його володар зачинився у замку, а простолюддя загинуло, розбіглося або поховалося, хто де зумів. Пригадалися їй спалені будинки, порожні вулиці, потрощені та повалені ворота. Дикі собаки скрадалися за їхніми кіньми, а у ставку з підземними джерелами, який дав місту його назву, плавали, наче велетенське бліде латаття, набухлі трупи. «Хайме тоді заспівав «Шість дів у ставі» й реготав, коли я просила його замовкнути.» А ще у Дівоставі зараз сидів Рандил Тарлі — зайва причина уникати цього міста. Мабуть, краще було б сісти на корабель до Мартинова чи Білої Гавані. «А можна зробити і так, і сяк. Зазирнути до «Смердючої гуски», побалакати зі Спритним Диком, а тоді знайти у Дівоставі корабель і поїхати далі на північ.»

Трапезна почала порожніти. Брієнна розірвала навпіл окраєць хліба, дослухаючись до розмов за іншими столами. Більшість крутилася навколо смерті князя Тайвина Ланістера.

— Кажуть, власний син його вбив, — торочив хтось із тутешніх, на вигляд швець. — Ота падлюча дрібна потвора.

— А король іще ж зовсім малий, — відповіла найстарша з чотирьох септ. — Хто ж нами правитиме до його повноліття?

— Брат князя Тайвина, — мовив стражник. — А мо’, отой князь Тирел. А чи Крулеріз.

— Е ні, тільки не він! — оголосив корчмар. — Бракувало нам кривоприсяжців коло престолу!

І сплюнув у вогонь. Брієнна впустила хліб з рук і витрусила крихти зі штанів. Вона вже почула більше, ніж хотіла.

Тієї ночі їй знову наснився намет Ренлі. Усі свічки раптом здмухнуло, навколо зібрався крижаний холод. Щось рухалося крізь зелену пітьму — щось гидке та жахливе просувалося до її короля. Вона прагнула його захистити, але руки й ноги скував мороз, і навіть підняти одну руку коштувало їй усіх сил. Та коли примарний меч прорізав зелений сталевий ринграф, і назовні ринула кров, Брієнна побачила, що король, який помирає — то не Ренлі, а Хайме Ланістер, і саме його вона підвела на смерть.

Сотникова сестра знайшла її у загальній трапезній за кухлем молока з медом, у яке корчмар розбив три сирі яйця.

— Надзвичайна краса, — мовила Брієнна, побачивши у руках жінки свіжорозмальованого щита.

Зображений на щиті знак був не просто герб, а справжній витвір малярського мистецтва. Погляд на нього повернув Брієнну на багато років назад, у прохолодні сутінки батькової зброярні. Вона пригадала, як водила пальцями по вицвілій, потрісканій фарбі, по зелених листочках дерева, уздовж хвоста впалої з неба зірки.

Брієнна заплатила сотниковій сестрі у півтора рази більше, ніж було домовлено, і закинула щита за плече, коли виходила з корчми, де заразом купила в кухаря трохи сухарів, сиру та борошна. З міста вона виїхала північною брамою і поволі посунула полями та повз хутори, де точилися найзапекліші бої, коли на Сутіндол наскочили вовки.

Князь Рандил Тарлі очолював військо короля Джофрі, що складалося з західняків, штормових та лицарів Обширу. Загиблих з його війська віднесли до міста під захист мурів і поховали у криптах звитяжців під септами Сутіндолу. Мертвих північан, далеко численніших, звалили у спільну могилу коло моря. На кургані, що позначав місце поховання, переможці поставили грубо витесаний знак з коротким написом «ТУТ ЛЕЖАТЬ ВОВКИ». Брієнна зупинилася коло нього і проказала мовчазну молитву за всіма, хто знайшов там останній притулок, за Кетлін Старк, її сином Роббом та загиблими разом із ними.

Вона пригадала ту ніч, коли пані Кетлін дізналася про смерть своїх синів — двох юних хлопчиків, залишених у Зимосічі задля безпеки. Тоді Брієнна сама здогадалася, що сталося щось жахливе, і запитала в пані, чи не прибула звістка про її синів. «Я не маю більше синів, окрім Робба» — відповіла пані Кетлін таким голосом, наче їй у животі повертали ножа. Брієнна сягнула рукою через стіл, щоб якось розрадити, але зупинилася, навіть не торкнувшись пальців старшої жінки — не хотіла, щоб її відштовхнули зі страху чи з гніву. Пані Кетлін перевернула руки і показала Брієнні рубці на долонях та пальцях, де колись ніж глибоко врізався у плоть. А тоді почала розказувати про доньок.