Розділ «Брієнна»

— Ти не забився?

Брієнна простягла руку допомогти, але хлопчина хутко поповз назад від неї на п’ятах та ліктях. Років йому, мабуть, було десять чи дванадцять, хоча на собі він мав легку кольчужку, а у шкіряних піхвах за спиною — довгого меча-півторака.

— А ми, часом, не знайомі? — запитала Брієнна.

Обличчя хлопця щось їй нагадувало, хоча що саме — на думку не спадало.

— Ні. Ви мене не… ми ніколи… — Він поспіхом зіп’явся на ноги. — П-п-пробачте мені. Мосьпані. Я не дивився. Тобто я дивився, але на ноги. На свої ноги, даруйте.

Хлопчина крутнувся на підборах і хутко зник у тому ж напрямі, з якого з’явився. Щось у ньому було таке, що розбудило усі Брієннині підозри, але ганятися за ним вулицями Сутіндолу вона не мала охоти.

«Перед брамою цього ранку, ось де я його бачила, — раптом усвідомила вона. — Сидів верхи на строкатому конику.» І все ж їй здалося, що вона стрічала малого ще десь. Але де саме?

Поки Брієнна знайшла шлях до «Семи мечів», до трапезної вже напхалося бозна-скільки люду. Найближче до вогню сиділи чотири септи у вбраннях, заплямованих та запилених з дороги. Далі на лавах юрмилося повно тутешніх, що вичерпували окрайцями хліба з мисок гарячу густу крабову юшку. Пахощі змусили живіт забурчати, але вільних місць вона не побачила. А тоді просто за нею пролунав чийсь голос:

— Осьо, мосьпані, сідайте на моє.

Лише коли власник голосу зістрибнув з лави, Брієнна зрозуміла, що розмовляє з карликом, на зріст не більшим за п’ять стоп. Ніс він мав бульбою, в синіх судинах, зуби — червоні від кислолисту, а вдягнений був у грубого плетіння брунатну рясу жебрущого брата. На чималій шиї теліпався значок — залізний молот Коваля.

— Та сидіть, — мовила вона. — Я вмію стояти не гірше.

— Авжеж умієте. Але я хоч головою стелю не підпираю.

Карлик розмовляв як посполитий, але чемно. Брієнна бачила виголену верхівку його черепа — такі голені плями носило багато святих братів. Септа Роела колись розказувала, що це означає: мовляв, братам нема чого ховати від Вишнього Батька.

— Хіба Батько не бачить з неба крізь волосся? — запитала тоді Брієнна.

«Дурницю бовкнула.» Дитиною вона була не найкмітливішою — септа Роела часто їй про це казала. Майже так само почувалася вона і в теперішній подорожі, тому мовчки зайняла місце малого чоловічка наприкінці лави, майнула рукою по юшку і обернулася подякувати карликові.

— То ви, брате, з якоїсь святої обителі тут, у Сутіндолі?

— Моя обитель, м’сьпані, стояла коло Дівоставу, та вовки нас спалили, — відповів брат, гризучи окраєць хліба. — Ми були відбудувалися, як змогли, аж тут сердюки. Чиї вони були — хтозна, та забрали усіх свиней і повбивали братів. Я втиснувся у порожню колоду і так заховався, а інші були завеликі. Ох і довго ж я потім могили копав… та нівроку, Коваль дав мені сили. Ото братів, значить, сховав, викопав трохи грошей, що їх Старший Брат відклав, і пішов собі світом.

— Я стрічала інших святих братів, що рухалися до Король-Берега.

— Та їх тут на дорозі сотні блукають. І не самі тільки брати. Септони, а чи й з простих. «Горобцями» звуться. Мо’, я теж «горобець»? Коваль таки створив мене невеличким. — Він невесело гигикнув. — А ваша сумна оповідь яка буде, ласкава пані?

— Я шукаю свою сестру. Вона шляхетного роду, тринадцяти років, гарненька собою дівчина з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. Її можна побачити на шляху в супроводі чоловіка: лицаря чи блазня. Хто мені допоможе її знайти — матиме золото.