Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— І все це я заподіяла! Добре казала Ганна, це я винна. Коли б я ті папери не сховала... Ой, моя дитино, прости мені, і ти теж, дочко.

Кожного, хто знав тверду, вперту стару Козиниху, був би той викрик безпорадності, викрик материного серця зворушив. Син до неї швидко підійшов і втішав її, а потім, повернувшись до жінки, сказав зворушеним голосом:

— Коли так, Ганно, думаєш, прошу тебе, не думай більше і матері нічого про це не кажи. Вони не винуваті. Що я зробив, був би зробив те і без матері, ти добре знаєш, що я це мав давно вже в думках.

Знов нахиливсь до дітей і з ними розмовляв, милував їх, потім неначе згадав щось, звернувсь до матері та до жінки й просив їх простити йому, що завдав їм стільки мук та страждань.

— Бог вам заплатить за вашу любов... а це, Ганно, візьми,— і зняв червону китицю з свого весільного жупана. — Я її зберігав та ховав, — це була мені єдина пам'ятка про домівку, про вас. Чоловіки беруть її з собою на той світ, але я не хочу під... — Не договорив, що не хоче цей любий подарунок нести під шибеницю.

Двері відчинились, увійшов доглядач, а за ним двоє солдатів, озброєних від голови до ніг. Як жінки їх побачили, закричали й заголосили, а Ганна зомліла. Козина піддержав її, обняв, потім матір та дітей, цих найдовше. Цілував їх, благословляв короткими тремтячими словами...

На майдані зібралось безліч людей;— голова проз голову, не можна було й поворухнутись, кожний де став, там і мусив уже стояти. У вікнах, на ганках — самі голови, навіть на дахи багато повилазило. Найгірше було перед думою, де озброєне військо ледве могло стримати людей, що товпились до воріт, щоб побачити засудженого. Близько воріт перед солдатами стояв гурток ходян. Було їх шістдесят вісім, здебільшого високих, ставних чоловіків, старих і молодих, без чекай, поважних, засмучених. Усі дивились на них, на малих дітей їхніх, що на руках держали, на хлопців і на кількох засмучених ходянок у довгих кожушанках. Люди показували на них, говорили про них. Але ходяни дивилися лиш на ворота думи.

Аж ось заворушилася. З думи озвався глухий шум. Солдати виходили мірним кроком, а за ними — він! Козина! Серце їм стиснуло. Це той чоловік, що був колись, як кров з молоком. А тепер який блідий, як схуд! Але, як твердо йде, як несе голову рівно! Всі мали одну думку, всі ходяни виступили, щоб привітатися з ним, щоб стиснути востаннє руку. Але військо стримало їх, не сміли й поворушитися. Лиш те побачили, що Козина вгледів їх, до них усміхнувся. Військовий провід спинився перед самою думою. В'язень позирав на небо, що його вже довго не бачив. Було ясне та блакитне. В ту хвилину доглядач умовляв Ганну та стару Козиниху, щоб утихомирились, що будуть читати присуд до смерті.

Погляди всіх були звернені на балкон думи, куди вийшло кілька урядовців, і один з них почав читати присуд карного суду, щоб усі тут зібрані знали, що вчинив злочинець.

Як дочитав, подано було знак, і сумний провід рушив далі. В ту мить один з ходян,— був то старий Прибик,— знявши шапку і простягнувши руку в напрямі до Козини, крикнув:

— Прощай, мученику наш!

Але слова його зникли серед шуму й гуку юрби, і тільки найближчі почули той голос. Почув Козина, бо після того він повернувсь і ще раз кивнув ходянам головою — востаннє. Збоку йшов священик, близько — стара мати й жінка, що вела Павлика та Галинку за руки. За ними йшли ходяни й ходянки; близько за старою Козинихою — Юрко Іскра. Праворуч та ліворуч — солдати, що стримували людей. Ті, хто бачив засудженого, матір і жінку в глибокій жалобі та малих дітей невинних, не могли стриматись, щоб не плакати.

Провід помалу посувався вперед. На чолі виступав відділ війська, звідки лунав звук барабана. Йшли від думи до Празької вулиці. З дзвіниці загудів жалобний дзвін. Коли Козиниха та Ганна почули його перші звуки, заломили руки. Що діялося навкруги, не бачили.

Ганні все навкруги туманом залягло. У ній все докупи змішалось; тільки сумний жахливий голос дзвонів її переслідував ясно. Серце їй зомлівало, груди здавило, але плакати вже не могла. Потім ноги почали їй дрижати, коліна згинались, і важка млость обняла її. Сусідки ходські добре це помітили.

Козина спинивсь, а з ним і цілий провід. Були якраз на Празькій вулиці. Всі озирнулись, що сталось: навкруги казали, що селянка зомліла. Всі її шкодували, — і ті, що її оточували, і ті міщани, що з вікон дивились. В цей момент мигнув у повітрі срібний шаг, за ним другий, третій; за ними золотий блиснув і впав на коліна Ганні, яку посадили на кам'яну лавку перед домом. Хотіли тим виявити своє співчуття, чи дати нагороду бідній селянці? Вона прудко схопила ті гроші, відкинула їх, неначе гаряче вугілля, і крикнула:

— Віддайте мені мого чоловіка!

Хотіли, щоб зосталась, щоб далі не йшла. Але начеб нові сили зібрала, встала знов і йшла далі смутною дорогою. Вийшли Празькою брамою з міста, йшли теперішнім передмістям, де тоді ще були мало не самі сади та городи. Був ясний та холодний день. Потік великої сили людей, набувши волі, розлився вшир, багато поспішало наперед, до пагорка, де стояла шибениця. Навкруги неї розташувалося військо й утворило чотирикутник. На тім просторі, якраз проти шибениці, стали пани думські, урядовці, на конях офіцери і між ними краєвий гетьман Гора; біля нього збоку пан Лямінгер з Альбенройта, закутаний у темносірий плащ; він розмовляв з краєвим гетьманом. Обличчя торганівського пана було, як і завсіди, зблідле, спокійне. Але потім прудкіше заморгали його світлі повіки, коли до чотирикутника увійшов засуджений.

Лямінгер пильно його розглядав і не спускав з нього очей„ Козина йшов певно, без остраху — тверда голова! Спокійно вислухав присуд, знову прочитаний. Настала хвилина розлуки. Обнімає матір, жінку, дітей, цілує їх,— Лямінгер і не моргнув, коли дививсь на ту сумну картину, на сльози ходських жінок, на плач дітей..

Він тільки Козину спостерігав і пильним поглядом слідкував за ним, коли той, відірвавшись від своєї родини, пішов до шибениці. Кроки його були тверді, певні, ішов, випрямившись; ось священик подав йому хреста поцілувати. Зараз же ступив певного ногою на сходи, туди, де ждали його кат та смерть. Навкруги запанувала мертва тиша. Тисячі людей дивилися пильно, затаївши дух. Холодний вітер дув і розвівав панам пера на брилях.. Він приніс звідти, де дві ходянки відносили дітей Козинових, крик, що розривав душу. Стара мати мало не зомліла. Але раптом випрямилась і дивилась туди...

Засуджений став під шибеницю, перебіг очима по місту внизу, і далі погляд його обернувся, озираючи безліч людей, що, неначе: озеро, оточили пагорок. Загледів засмучених земляків у чотирикутнику з війська; з них багатьом кулаки стискались, очі потемніли від сліз і не один схлипував, як Юрко Іскра. Загледів їх„ загледів жінку, матір, але тепер... дивиться туди, на панів... Пізнав там того, на воронім коні, пізнав Лямінгера, що з ходів очей: не спускав. Козина випрямився, — подививсь йому в вічі, як тоді в розправі. Всі заворушились: пани, кат, усі.