Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Кому? Їм, тим ходянам?! — викрикнув він, неначеб його щось укусило, скоро пані це промовила. — їм, тим повстанцям! Я розумію, ви завсіди тягли руку за ними.

— Ні, ні, не їм, — казала перелякана пані.

— Так кому ж тоді? Кому, я питаю? — допитувавсь Лямінгер, щораз більш налягаючи.

— Я думала... тільки тій удові.

— Досить! Козиновій! За все те, що її чоловік зробив мені? Мабуть, і ви думаєте так, як інші, що він був не винний. Це все від нього... від його божевільних промов, — викрикнув раптом.

Тієї ночі вже й очей не міг заплющити і кілька день був недужий. Скарживсь Петрові, що голова йому болить і що руки і ноги йому холодіють. Але потім, коли небо вияснилося, і настали гарні сонячні дні пізньої осені, йому полегшало. В той час приїхала його молодша дочка графиня з Вертби. На торганівському замку повеселішало. Тихі його покої ожили від прибулих родичів з їхніми друзями та від інших гостей, запрошених на влови. Пані Лямінгерова тішилась приїздом своєї улюбленої доньки. І Лямінгер не хмурився так. Більше говорив і з завзяттям брав участь у полюванні. Один раз у розмові з своїм зятем хвалився, що йому тепер полегшало і спить ліпше. Але дочка, яка його вже давно не бачила, помітила, що він дуже змінився й схуд. Сказала про це матері. Пані з Альбенройта зітхнула.

— Ох, моя дитино, тепер йому знов ліпше, це ви його підбадьорили. Але що було з ним перед цим! Причиною тому його самота, те, що він уникає товариства та меланхолія, від якої в нього такі дивні думки.

— Еге, дивні речі,— додала дочка. — Вчора рано, коли збиралися до лісу, розказував графові: «Сьогодні перше листопада. Все-таки я його діждавсь. А коли діждавсь.... Мені здається, що той...» далі не договорив, тільки засміявсь. Всі дивилися на нього, не розуміли його, але він почав про друге вже говорити.

Пані з Альбенройта засмутилась. Вона знала, що чоловік її думав, він знов згадав про той термін, що йому призначив той нещасливий селянин. Ах, коли б уже цей місяць минув. Потім скінчиться рік, і він може знов видужати!

Молода графиня потішала свою матір, що батькові вже ліпше, що він тепер веселіший, не знаючи, що матері зовсім та дивна веселість його не подобалась, бо була характеру якогось нервового, а не природного.

Пізно надвечір вернулися пани з полювання з чималою здобиччю. Кілька оленів і навіть ведмедя склали на замковому дворі. Скрізь було шумно й весело, долі й нагорі, в панських покоях. Увесь замок був освітлений, і сяйво його вікон пробивалося до темряви раннього вечора листопадового. Після цілоденного полювання в глибоких лісах панських їдальня була особливо мила й приємна. Огонь у коминку весело тріщав, але потріскування його переривалося веселою розмовою гостей, переважно сусідніх шляхтичів. Панство сиділо за столом, рясно заставленим посудом; на чолі пані дому, біля неї чоловік, якраз проти вікна, що вело до саду і далі до лісу в Крижанівці, до Уєздської гори і Гродку, що прикривали нещасний Уєзд.

Пахощі доброї страви сповнили їдальню, а склянки та чарки приємно їм дзвеніли. Дзвеніли й потім, коли миски й тарілки віднесли. Вино золоте й червоне іскрилось у кришталевих склянках; завзяті мисливці завзято випивали.

Гомін, напочатку спокійний, ставав жвавішим, загальнішим і змішувався часто із сміхом. Пан з Альбенройта говорив більш, ніж коли раніше, сміявся теж, але й пив більше, ніж звичайно, як це пані його помітила. Правда, що в останній час це траплялось досить часто. Говорили найбільш про влови, про різні пригоди та випадки.

— І ви маєте добрих ловців,— сказав Лямінгерові один з гостей, чужий шляхтич, що приїхав з графом з Вертби.

Лямінгер, що саме допив склянку червоного іскристого вина, усміхнувся й відповів:

— Добрі, це правда, але вперті. Я мусив їх муштрувати, і не мало праці було мені, поки, вельможні пани, ходяни звикли.

— Це були ті самі ходяни? Ті... — спитавсь граф.

— Авжеж, ті повстанці. Пан краєвий гетьман вам би розказав, пане графе, скільки війська на них було потрібно.

Пані Лямінгеровій не подобалася ця розмова, вона спостерігала, як чоловік її, вже під доброю чаркою, схвильовано червонів.

— А ще й досі не знаю, що буде зо мною, — додав раптом, усміхаючись. — Ви дивуєтесь, пане графе. Дали мені строк — один рік. Той ватажок їх. О, та твердолобість селянська! Стоїть уже під шибеницею...