Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Еге... зараз... я хочу знати, яке число сьогодні, — казав пан, що не міг пригадати.

— Завтра двадцять восьме. Знаю це, пам'ятаю, ваша милість.

Пан здригнувсь і незабаром спитав:

— Якого місяця?

— Вересня місяця, ваша милість.

— А так. Той сон мене якось збив, та й употів я добре. Подай мені сорочку.

Старий слуга повернувсь до своєї постелі, ввесь переляканий. «Що це йому верзеться? Двадцять восьме! — І тут остовпів...— Ага, то було в Пільзні... A-а, тепер вірю, що йому те з думки не сходить», подумав старий і почав молитися за померлу душу.

Всі ці хоробливі напади тривали завжди недовго. Пан з Альбенройта знов одужував; але чим далі, тим частіше напади повторювались, і пан був роздратований, завжди в прикрому настрої, мало говорив та все думав. Пані надаремне допитувалася, що з ним діється і надаремне радила йому покликати лікаря. Їй було тепер і нудно і сумно. Гостей не кликали, бо з непривітним, мовчазним чоловіком не можна було розговоритись. Але один раз дістала радісну звістку. Несподівано одержала від молодшої дочки листа, що незабаром приїде з своїм чоловіком до Торганова. Вся зраділа, вийшла назустріч своєму чоловікові, що саме приїхав з Кута. Вислухав спокійно ту звістку, але потім якось дивно засміявся й сказав:

— А чи дочекаюсь їх...

— А чому? — злякано спиталася пані Лямінгерова.

— Хіба ви забули, що мене той селянин, Козина, покликав на суд божий?

Він засміявсь, але пані аж мороз поза спиною пройшов від того сміху.

Незабаром почалася негода. Дощі йшли безперестанно. В цей час пан з Альбенройта став знову якийсь хорий: в ушах йому шуміло і часто здавалось йому, що чує дзвін, неначе «по душі» дзвонили, як він з усміхом казав своїй пані. Здавалось, що він часто думає про смерть, але не хоче її, борониться, сміється з неї, хоч і боїться її. Наймолодша дочка його Марія, тепер графиня в Вертби, часто нарікала на ті смутні довгі вечори в торганівському замку в присутності похмурого, суворого батька. А що б вона тепер сказала, коли б побачила матір з ним, ще більш чудним та роздратованим?

Одного такого довгого смутного вечора, було то в половині місяця жовтня, сиділа пані з Альбенройта в їдальні з своїм чоловіком. Щось вишивала, щоб час скоротити: чоловік читав. Раптом піднесла голову, бо, як їй здалось, чоловік її почав якось у кріслі дивно крутитись. Побілів, як полотно! Кинув книжку на стіл і дививсь перед собою застиглим поглядом, неначе бездушний.

Настала болісна тиша; тільки через хвилину зважилася перелякана пані спитати, що сталось. Її голос неначе його розбудив. Сіпнувся, потім взяв з столу книжку, що була розгорнута там, де він допіру читав, і слабим голосом сказав: — Прочитайте тут.

Пані читала показане місце французької книжки:

«Тут великий магістр тамплієрів Яків Молей, стоячи на огнищі, коли його кат уже підпалював, гукнув голосом великим на папу Климента та короля Пилипа і послав на них всі прокльони за те, що вони були винні в його смерті та в смерті ста інших братів. І давно, раніш ніж рік минув, відійшли до вічності обидва: і папа і король, що вмер року 1314, дня 29 місяця листопада».

Вже перечитала, а ще дивилася до книжки. Боялась на чоловіка поглянути, а все ж таки мусила. Він пильно на неї дививсь...

— Читали? Що ви скажете на це? — сказав і попробував усміхнутись. — Можете готовити собі вдовину одежу, — додав, але несподівано замовк і провів рукою по лобі. Вона його заспокоювала, але даремно.

— Може б їм допомогли чим-небудь, — мимоволі в ту хвилину зірвалось з її вуст. То було її сердечне бажання, часто про це думала, але ніколи не зважувалась того висловити.