Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Лямікаре!— крикнув Козина гучним голосом, що хвилювався від останнього глибокого зворушення і в цю хвилю звучав грізно. Востаннє зачервоніло йому лице, востаннє блиснули йому очі.

— Лямікаре! Через рік зійдемось укупі перед судом божим, і він покаже, хто з нас...

В цю мить військовий начальник прийшов до пам'яті. Гола шабля його блиснула в повітрі, кат потягнув, і Козинів голос замовк. Івана Сладкого, на прізвище «Козина», не було живого.

Краєвий гетьман, увесь схвильований тим, що сталось, говорив до пана Лямінгера. Той, як смерть, білий, майже нічого не розумів, що гетьман йому казав. На його губах тремтів непевний усміх. Лиш тоді, коли краєвий гетьман звернув його увагу, що всі на нього тепер дивляться, він прийшов до пам'яті.

Очі його подивилися на шибеницю.

— Висить, — сказав він сам собі; потім повернув коня. Навкруги тисячі людей стояли на колінах і молились.

Не тільки там, у чотирикутнику, де були земляки повішеного, але і в юрбі було чути плач та хлипання... А коли пани поверталися знов до міста, почув Лямінгер дивні речі. Чув і бачив, як на нього показували, як з юрби озивалися вигуки:

— Це він! Це той кат! Це він хотів його смерті!

— Як то буде там, куди його Козина кликав.

— Через рік і день! Чули? Через рік, ясновельможний пане! Пани мимоволі погнали своїх коней.

XXX

Аж до заходу сонця висіло мертве тіло Козинове. Земляки його були вже в той час за містом. Мусили їхати, не могли навіть довше побути біля тіла свого оборонця, як хотіли. Краєвий гетьман дав наказ, щоб зараз же вирушили додому і послав військом їх випровадити. Тяжко засмучені, вони сідали на вози. Але вони сердились не на гетьмана, а на Лямікара. Були всі пересвідчені, що це він так наказав. Повертались додому смутним осіннім краєм, самі зажурені та пригнічені. Коли хотів Лямікар, щоб сьогоднішній день пам'ятали, він того цілком досяг. І хто б з ходян міг забути двадцять восьмий день місяця листопада? Будуть пам'ятати його аж до смерті, будуть пам'ятати його від покоління до покоління. Не один ходський чоловік дорогою нахилявся до свого синка й нагадував йому, щоб пам'ятав, як Козина за ходські права терпів і вмер, щоб ніколи не забув, що все те Лямікар зробив, щоб йому ніколи того не простили і щоб ніхто з ним і з його родом не мирився.

Ходія зворушилась. Ті, хто був у Пільзні, тепер розказували всім, а ті слухали, жахались і плакали. Кілька день по всіх селах ходських був такий настрій, неначе похорон відбувся. Ніхто не йшов на роботу, а з дворів панських теж ніхто не зважувавсь загадувати та примушувати ходян до панщини. Не насмілювалися того зробити в таку хвилину, навіть не забороняли ходянам, коли зібрались у Домажлицях чоловіки, жінки й діти за містом: у церкві, де священик відправив панахиду по небіжчикові Козині, і всі були в жалобних убраннях. В старій готичного стилю церкві, стіни якої були оздоблені старими малюнками, в якій було багато надгробних каменів з старими поруйнованими написами та гербами, зійшлося безліч людей, не тільки ходян, але й міщан, щоб ушанувати пам'ять небіжчика. Спереду стояли на колінах мати, жінка та діти Козинові. В кутку під хорами стояв на колінах якийсь чоловік і моливсь. А коли після панахиди Козинові повз нього проходили, він низько голову схилив, щоб його не пізнали. Був то Юст, спільник, що, відбувши кару за намову до повстання, як було в присуді зазначено, лиш недавно з в'язниці повернувся.

В той час Лямінгера в Торганові не було. З Пільзня додому не приїхав, а послав нарочитого посланця до своєї пані, щоб з ним вирядилась в дорогу, повідомляючи, що він буде її ждати з Пільзні.

— Страх та зле сумління гонять його, — так розказували по всіх ходських селах та в місті.

Скоро сніг випав. Зима минала ще сумніше, ніж раніш, особливо в Уєзді. Старий Прибик знов став такий, як і був перед тим, а може ще й гірший, бо не розвеселився навіть тоді, коли й весна наступила; навіть тоді, коли після жнив молодий Шерловський ув'язнення скінчив, до них до Уєзда прийшов і посватався до Маринки. Старий згодивсь і через те, що в господареві була велика потреба, весілля було призначено негайно, восени. Але потім дід Прибик почав часто виходити надвір, особливо часто виходив на могилу, звідки було видно Торганів. Це було на початку осені, в той час, коли Лямінгер несподівано приїхав до Торганова.

Старий усе ждав, чи не покарає бог того лютого пана, не раз стояв там на могилі і часто в негоду та бурю неначе був пересвідчений, що в торганівський замок напевне грім ударить. А коли одного разу знялася буря, і він мусив сидіти дома, бо Маринка його надвір не пустила, він прислухавсь уважливо, хвилинами головою похитував і часто на двері поглядав, неначеб чекав звістки, що блискавка вже знайшла і вдарила ту руду голову. Але потім, коли настав холод пізньої осені, старий Прибик знов, мов павук, засновувався в своїх думках.

Пан з Альбенройта цього року пізно приїхав до Торганова. Раніш тут з'являвсь на початку весни, а тепер приїхав аж після жнив пізно. Приїхав на полювання, так говорили. Але скільки вже тижнів минуло, а він був лиш один раз у лісі. Якось його те не цікавило. Не змінивсь анітрохи, був, як і завжди, холодний, суворий, навіть суворіший, але водночас якийсь засмучений. Сам ніколи не виїжджав, а старий слуга Петро вже спостеріг, що пан часто, коли був на самоті, походжав та розмірковував. Теж і здоров'я почало йому якось занепадати. Петро вже кілька разів спостерігав, як пан, ідучи кімнатою, так з доброго дива, хапавсь за стіл або стілець, так йому голова крутилась. Теж і пані своїй, яка була смутніша, ніж торік, інколи жалівся, що часто йому щось увижається і вночі, коли раптом прокинеться, іскри йому сиплються з очей і блискавицю бачить перед очима. Жалівся, не вдаючись в тугу, а коротко, понуро, хоч того й не сказав, що часто його мучать страшні сни. Але старий Петро, який біля його кімнати в передпокої спав, не  раз уже чув, як пан спросоння стогне та кричить і не один раз, коли запону відгортав, бачив його в сяйві нічної лампи на постелі, страшним сном розбудженого, як виряченими очима дививсь навкруги. Один раз уночі в кінці вересня, коли надворі тюжив дощ і вітер завивав, розбудив старого Петра знов панів стогін. І на цей раз пан його покликав. А коли той увійшов, сказав пан, увесь упрілий, слабим голосом:

— Подай мені календар.

— Календар, ваша милість? Зараз?!