Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Осінь наступила, а торганівське панство ще мешкало в своєму замку.

Іншими роками в цей час було тут весело та гучно, коли гості на лови з'їздились. Але тепер ще ні разу не було полювання. Було дивно, чому пан тут мешкав, у цьому тихому замку, що скидався тепер на монастир, або на фортецю.

Було тихо в усіх його просторах, — і в панських кімнатах, і в першому поверсі, і надворі, скрізь усе позамикано, неначе перед ворогом. Сторожа у воротях навіть удень не сміла покинути свого місця, а вночі число її збільшували.

Пані вже довгий час не виходила з замку, перебуваючи майже безперестанно в своїх покоях, або в замковій каплиці. Пан частіше виїздив, найбільш до Кута, але ніколи тепер не їздив сам, або з одним слугою, як раніш, а завжди в супроводі кількох верхівців. Проте переляку на його обличчі не бачили. Було спокійне, холодне, як і завжди, і коли кудись від'їздив, і коли сидів у замку. Навіть було тепер веселіше та спокійніше.

І як не бути веселим! Другі жнива вже відбулися добре та щасливо. Другий рік уже ходяни були в тяжкій роботі, але було тихо й спокійно. Звикають. Цього року не було вже ніде, в жодному селі, якого-небудь опору, або неслухняності, як торік. Той бунт йому оплатиться, а ті кари дадуть добрі плоди. Гордий цей народ присмириться і стане такий, як скрізь по панствах. Без нарікань вислухали вирок карного суду і незабаром самі зголосились, навіть ті, що до Баварії втекли й були засуджені. Прийшов і Брихта. Зголосивсь і молодий Шерловський, обидва тверді лобуряки. Тепер відсиджують; тепер уже Брихта знає, що то значить топити панського нагая, як знає добре й Четвертак, що тут під самим вікном глузливі промови говорив. Обидва, мабуть, залізами на ногах побрязкують там у Рабу та в Комарні та згадують про ті дикі запусти.

А Козина! Добре там у Празі вирішили, добра якраз йому подяка. Той селянин був найнебезіпечніший та найгордовитіший. Коли б ще мав правничу освіту! А як його люблять! З усіх сіл приходили найстарші сюди до замку за нього просити, щоб його помилували. Як просили, як понижувались!

Впустив їх до замку, та коли просили, по душі з ними поговорив, як вони ще й досі засліплені і того найгіршого, що їх усіх до такого нещастя призвів, ще й хочуть визволити, і тепер неначе здалися. А раніш, ніж ці з'явилися до замку, приходила також стара Козиниха. І та стояла за брамою, хотіла за сина просити. Але сторожа з наказу свого пана не впустила її. Козиниха стояла, неначе статуя, від рана до півдня, ламаючи руки і пильно дивлячись на панські вікна. Стояла до півдня, стояла й по півдні перед брамою, а тут ще й прийшла, нічого не знаючи, її невістка, молода Козиниха.

Жаль було дивитися на нещасних жінок. Сам сторож біля воріт не міг уже й голови висунути надвір; і все-таки мусив, коли пан наказав, їх прогнати. Слуга всіма способами умовляв та просив, щоб відійшли, бо все, мовляв, даремно.

В ту хвилину нагорі в покоях вельможна пані плакала, а пан її, розгніваний, походжав по кімнаті. Сльози тих селянок вплинули на неї, знервували її так, що відважилася його просити за них, бо не могла вже дивитися на тих нещасних жінок.

Після того вже ніхто не приходив до торганівського замку. Тихо й спокійно було скрізь. Нічого не змінилось... Лиш пан став обережний і дбав про те, щоб нічна сторожа особливо була пильна та невсипуща. З того часу, як був призначений день страти Козини, пан з Альбенройта все-таки не довіряв ходянам. Боявсь, що могли б помститися за Козину.

Ворожба, яку Козина провадив уночі аж двічі, не одурила його. Непевності молодого хода настав кінець. Найвищий карний суд розсудив так, як в'язень частіше сподівався, ніж не сподівався, коли навіть надія з острахом у ньому боролись. Вирок той потряс його душу. Але то не тривало довго; потім якийсь тупий спокій опанував його. Полегшало йому; позбувся болісної непевності, що не давала йому спокою ані вдень, ані вночі.

А коли незабаром після того доглядач прийшов і йому заявив, що його одвезуть до Пільзня, Козина зрадів, хоч і знав, чому його до краєвого міста виряджають: щоб його кара стала застереженням та погрозою, особливо землякам, на яких його страта в Пільзні сильніше вплине, ніж у Празі. Але й цьому радів. Принаймні кожний дома у них і десь інде довідається, як Лямікар з ними поводився й поводиться; а кожний знає, що Козина з Уєзда не є ані розбишака, ані душогуб, кожний знає, чому його засудили на ганебну смерть. Не буде це ні йому, ні його родові ганьбою, і ходяни не забудуть, що вмер за їх права і, таким чином, не забудуть ні про нього, ні про Лямікара, що його неправдиво обвинуватив і дав несправедливо засудити. Він, він! Через нього не додержувалися правди, для нього зламали право й справедливість. Це скрізь знають, це скрізь визнають. І зрадів, що побачить жінку, дітей, матір.

Скількись днів його везли з Праги до Пільзня. Була то смутна, тяжка дорога в кайданах на возі, в дощові та вітряні дні на початку листопада. Але через тиждень, коли вже сидів у в'язниці пільзенської думи, справдилось несподівано його найпалкіше бажання. Зараз з полудня відчинились в незвичайний час двері і увійшли... хто б же, ви подумали? — Ганна з Галинкою та мати з Павликом.

В темному склепі залунали викрики жалю й радості, плач, поодинокі слова, переривчасті речення, що не могли задовольнити чуття, що чергувались у їхніх збурених душах. Мати та жінка повисли на грудях та плакали. Він їх обнімав, пригортав і зараз знов нагинавсь до дітей, що його не пізнали. Здивовані, перелякані давилися вони на блідого чоловіка в поношеному, пом'ятому жупані, ланцюги бряжчали на його ногах і лякали дітей. Мати їх брала одного за одним, підіймала до батька, голосом тремтячим, з плачем говорила, нагадувала, що це тато, тато... А він їх до себе пригортав та цілував.

З темряви, ззаду підійшов хтось, про кого ті, що прийшли, забули, і кого Козина під час такої радості і не помітив: Юрко Іскра. Підійшов і зворушливо подав руку. А тому, коли побачив старого щирого товариша, знов очі заллялися сльозами.

Він сів на своє убоге ліжко, посадовивши на коліна дітей. Вже до нього звикли, вже його не боялись, а Павлик неначе почав пригадувати тата. Гладив їх, питавсь, знов повертавсь до Ганни, до матері. На хвилину молода жінка втишилась. Кайдани у сидячого чоловіка не бряжчали, і коло нього, що дітей до себе тулив, забувала про в'язницю, про все. Але зараз же знов кольнуло її; страшна думка, неначе приспаний біль, знов до серця їй дійшла. Ганна заголосила, а разом з її плачем обізвалося голосіння старої матері.

Доглядач, що в стороні, в кутку стояв, нагадав, що вже час, що дозволена година минула. Всі жахаються. Тільки що побачилися, тільки що заговорили, а вже й розходитися треба! А так хотілось ще поговорити. Тільки що жінки розказали йому, як було їм удома, як за ним побивались, як даремне за нього Лямікара просили, а він ледве в кількох словах розказав, як йому було, як старий дядько вмирав, — і ледве Іскра, коли товариш про нещасне повстання запитав, коротко розказав про це й про кінець Матвія Прибика, — як зараз же мусили розійтись.

Єдиною втіхою було для них, що завтра їм знов буде дозволено побачитись. В'язень знов осамотів. І от коли ті любі для його люди не стояли вже біля нього, коли не держав на колінах дорогих дітей, на яких не міг уволю надивитись, коли знов зостався в порожній похмурій камері, жах поняв його, і тільки тепер почув жах того, що його чекало.

Другого дня побачив Козина знов своїх любих. — і знов дозволений їм час так швидко й несподівано збіг. Після цього мусили вже прощатися, бо треба було додому, бо так пани хотіли.

Так біг день за днем і вже наближався призначений двадцять восьмий день місяця листопада.