Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Про той день скоро нагадали Козині. Одного разу увійшов до нього священик, почав обряжати його. Козина прийняв його ввічливо, і в словах його побожний ход знайшов багато втіхи.

Слухав його уважно, і в усьому з ним згодивсь, але священик торкнувся панства, тут Козина не видержав.

— Хто, преподобний отче, більш винний, чи той, хто свої права боронить, чи той, хто сотні людей обкрадає, гнітить їх та на кріпаків обертає, мордує жінкам чоловіків, а дітям батьків?

Священик, побачивши впертість в'язня, більш не говорив, тільки додав:

— Дай, милий сину, все на волю господа бога; він є найкращий і найсправедливіший суддя.

XXIX

«З Льгота, Кичова, Тлумачова та Строжі по чотири, з Поциновиць, Медакова, Ходова та Пострекова по шести, вісім з Кленчі, а з Драженова та Уєзда по десяти підуть до Пільзня, щоб бачити на власні очі, як буде покарано того повстанця Козину. І Нехай кожний візьме з собою своїх дітей, хлопця й дівчину, щоб того, що побачать у Пільзні, до смерті не забули».

Такий був наказ пана з Альбенройта, що всіх старост зобов'язав, щоб в їхньому селі наказ цей було виконано, щоб ходяни та їх діти пам'ятали й розказували від покоління до покоління, як було покарано повстання проти торганівського панства.

Лямінгер вагався раніш, ніж зробити таке розпорядження. Тепер, коли ціла валка ходянських возів в'їжджала темною брамою до Пільзня, міг кожний пересвідчитись, як він навчив їх слухатись. Як наказав, усі з'їхались до Домажлиць, звідки під доглядом панських урядовців з Кута та з Торганова вирушили зараз по півночі в дорогу. Було холодно й похмуро, коли приїхали до краєвого міста; з усіх будинків вибігали люди на вулиці, щоб подивитися на приневолених свідків, про яких чутки вже розлетілися по всьому місту. Людність з цікавістю та з співчуттям дивилася на поставних ходян у кожухах, в кереях та смушкових шапках, що похмурені мовчки сиділи на возах, маючи біля себе дітей своїх, хлопчика та дівчинку. Діти ті з глухих гірських сіл з цікавістю та з острахом дивилися на речі, їм незвичайні, на високі будинки, на скупчених людей, що пальцями на них показували.

Торганівський пан міг бути спокійний. Але коли б був почув ті балачки по всіх ходських дворах та хатах, де наказ його було оголошено, коли б був почув ті лайки та прокльони! А коли б тепер тим, що сиділи на возах, міг заглянути в душі, що про нього думають і чому його послухали! Їхали, але про панський наказ нічого не думали. Їхали, щоб ще раз побачити того почесного оборонця своїх прав, щоб з ним, з цим мучеником, могли попрощатись. А коли б був Лямінгер почув, як цілу дорогу ні про кого іншого й не говорили, як тільки про Козину, як жалкували, дивувались і вихваляли його! Кутський управитель Кіш та прикажчик, що його колись в полоні держали, добре це спостерігали; але коли коня свого тісно повертали до возів, розмови втихали, і ходяни, неначе німі, похмурі дивились у землю і кожний з них навіть не оглядавсь на урядовців.

На останньому возі, де сидів старий Шерловський з Пайдаром, згадали також про Сику, молодого Шерловського, дикого Брихту та веселого Четвертака, яким в ту хвилину в кайданах, напевне, краще, ніж їм усім. Це Пайдар так висловивсь, а старий Шерловський додав, що найкраще Матвієві Прибикові.

В Пільзні все надзвичайно ожило. З усіх усюдів з'їхалось і зійшлось безліч людей, щоб побачити, як катуватимуть ходського селянина, про що було оголошено скрізь, у Празі та в усіх краєвих містах нашого королівства. Вулиці були повні народу, між яким поблискувала зброя та білівся одяг вояків, що походжали по місту.

Урядовці Лямінгерові завели ходян до заїзду, що був для них замовлений.

Старий Шерловський ледве трохи поїв, як уже хотів вийти до міста, але зараз же й повернувсь, увесь обурений, оголошуючи всім, що його не пустили вояки, які їх доглядають.

А коли після того він з Пайдаром та ще з кількома старшими звернулися до управителя Коша, щоб їм було дозволено вийти, бо хотіли б відвідати востаннє Козину, він крикнув:

— Адже завтра його побачите. До нього ви не підете; щоб там ще наговорив та знов підбив до того, що ви вже один раз зробили. Не відбило вам ще охоти, ще хотіли б щось устругнути? Не смієте звідси виходити, так мені наказано.

Всією істотою були обурені. Були неначе в клітці та з голими руками! Мусили мовчати; потім знов про Козину говорили, про його жінку, матір, чи пустять, хоч, принаймні, тих нещасних до нього.

Коли раніш, ще перед трьома днями виряджались у таку смутну дорогу, Іскра Юрко запріг пару гарних гнідих коней, яких Козина сам викохав, і на віз сіла нещасна господарева родина та Дорла ще. Старий Вовк біг за ними і, на прохання Павликове, взяли вірного сторожа теж на віз.

Він його любить! — сказав Іскра, приготовляючи біля себе місце старому сторожеві з доброї ходської породи.

За возом Козиновим виїхав другий з Уєзда; на цьому сиділо кілька сусідок старших у жалобних сукнях, як Ганна та стара Козиниха, і в жалобних хустках.