Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Шум голосів, що було чути, коли писар починав читати, швидко замовк, коли сказав, що він буде оголошувати, хіба лише хто-небудь від жаху скрикував, і знов наставала глибока тиша. Кожний з напруженням слухав та дививсь на губи писареві. Старий, білоголовий Прибик мало не до самого коня проштовхавсь, слухаючи з головою похиленою. Маринка, стоячи здалека, нетерпляче палала бажанням знати, що присудили її женихові.

З краю юрби стояв Юрко Іскра, а біля нього Ганна, бліда та схвильована. Про все навкруги забула, про гостя, навіть про дітей, дожидаючи тієї страшної вісті. Стара Козиниха стала трохи далі й держала за руку Павлика. Старе, поморщене обличчя її за останній час пожовкло, а тепер було синювате, очі їй горіли від хвилювання.

Підвищеним голосом читав писар довгий вирок, в якому місцями й доводи вини було наведено. Так, він оголосив, що найвищий карний суд ухвалив трьох найголовніших і найнебезпечніших ватажків повстання, а саме: Четвертака з Кленчі, Грубого з Драженова та Івана Сладкого з Уєзда на горло скарати, але його царська величність поклала милість і постановила тільки одного з них стратити; і тому, що Христофор Грубий вмер природною смертю, суд ухвалив скарати на горло Івана Сладкого, по-вуличному Козину, і славний суд тому так постановив, що Козина добрий промовець і через те найнебезпечніший з усіх і, крім того, не хотів милості просити.

Жахливих тих мотивів Ганна вже не чула. Як почула про кару на горло, почала дрижати, мов осика, неначеб її пропасниця била, і раніш, ніж писар дочитав, вона впала на землю.

Ця пригода на хвилину читання вироку припинила. Всі скупчились біля нещасної Ганни. Жінки почали голосити та нарікати, а до того гомону примішався крик Павликів та Галинчин, які тулилися до матері. Іскра взяв Ганну під руку, якась сусідка допомогла йому, і так занесли її до найближчої хати, щоб допомогти їй тут. В очах її миготіло, груди та горло стиснуло, не могла ані криком, ані стогоном полегшити собі, так була тою несподіванкою, страшною вісткою приголомшена.

Писар далі читав страшний свій список, починаючи Четвертаком з Кленчі; його від смерті урятовано, засуджено на десять років до фортеці Комаренської; неприсутнього Брихту — до Рабу на два роки каторжної роботи, Сику та молодого Шерловського на рік до суворого ув'язнення, решту, цілу низку, що їй суд присудив по кілька місяців в'язниці, цар помилував.

Лямінгер так був переконаний, що ходяни вже залякані й приборкані, що з цим страшним вироком послав лише писаря з одним прикажчиком, без ніякої охорони. І справді, ні один кулак з юрби, що слухала цей вирок, не піднявся, і панські урядовці як приїхали вільно, так і від'їхали.

Ходяни, неначе скам'янілі, дивилися за ними, коли від'їжджали. Але більшість поспішала до хати, куди занесли Козинову.

Всі жінки над нею розплакались, а чоловіки похмуро та з співчуттям дивилися на молоду жінку, що, опритомнівши, поверталася до страшної дійсності. Другі не дійшли до світлиці, спинились у сінях, де на сходах сиділа стара Козиниха, що не бачила й не чула нічого навкруги себе. Заплакана, виходила з хати Маринка Прибикова й дивилась услід за смутним проводом. Дві жінки вели молоду Козиниху та її матір додому. Поруч Іскра Юрко ніс на руках Галинку та вів за руку Павлика, що ввесь час плакав.

О, що значить той рік, присуджений її нареченому, в порівнянні з долею Козинової!

В ту хвилину почалася буря, — в садку вітер нагинав дерева і гриміло, — спочатку далеко, потім ближче, нарешті, над селом. Маринка, увійшовши до світлиці, зараз же почала шукати діда. Не було його тут, ані надворі, ані в сусіда. А коли спиталась у людей, хтось їй сказав, що бачив, як дід пішов у той бік, де торганівський замок.

Чого б це він туди пішов?! Раніш хіба з хати виходив і найдалі до сусідів. А до Торганова? До кого? Похапцем пустилася за дідом. Далеко не зайшла. На могилі, звідки видно було Торганів, стояв старий Прибик у білому жупані, згорблений, спираючись на чекану. Вітер колихав біля нього будяки та розвівав старому довге біле волосся. Але він не дбав про те, навіть не помічав, що вже почало крапати, і не чув, як гриміло.

Лиш, коли блискавка дуже замигала, здригнувся старий і неначе слідкував за нею.

— Що ви тут робите? — крикнула Маринка.

Старий озирнувсь і потім показав великою сухою рукою на Торганів.

— Жду, коли божий посланець ударить. Він мусить ударити того торганівського гицеля!

— Але, діду!

— Ачень є ще господь бог, ачень є ще справедливість на небі, коли нема її на землі!

Маринка аж злякалась. Розуміла, що він хоче сказати, що його так вразило та обурило. А все-таки думала тепер, що, мабуть, у нього вже трохи в голові завернулося. Ждала цього. Буря гналася над ними, блискавка за блискавкою миготіла в повітрі, але жодна з них не вдарила в той білий замок панський на долині, що колись була вільна від панів!

XXVIII