Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Пані, спостерігши, як набрякли чоловікові жили, ніжно доторкнулась його руки й просила перестати про це. Але він не зважав і схвильовано говорив далі:

— Петлю вже має на шиї, а ще насмілюється кликати мене на суд божий. О, Козино, поганий ти віщун! Рік ось уже ти там, а я ще й досі тут.

Раптом замовк і раптом упав назад на крісло. Викрики дам та панів рознеслись по кімнаті; кілька крісел було звалено, коли гості з переляку швидко посхоплювалися, щоб підскочити до свого господаря. Лямінгер, напівлежачи, напівсидячи в своєму кріслі, був без пам'яті.

Очі вирячив, а зіниці були поширені й нерухомі. Ще кілька раз довго та зглибока зітхнув, і в горлі йому харчало, але не довго. Не встигли перелякані гості згромадитися навкруги нього, як він уже не дихав.

Граф з Вертби приклав руку до його лоба. Був мокрий. А коли приклав до серця, воно вже не билось.

Даремно намагалися привести його до пам'яті, даремно перелякані пані плакали, даремно по лікаря посилали.

І сталось те, чого всі присутні боялись. Покликаний лікар, якого всі чекали, приїхав і ствердив те, що між усіма гістьми пошепки говорилось:

— Нема рятунку. Смерть.

Але всі думали про те, про що сам небіжчик розказував, і з ляком та жахом розходилися по своїх кімнатах.

Банкет у торганівському замку раптом спинився, настала тиша. Світло в вікнах погасло і блимало лиш там, де горіли свічки над головою ясновельможного пана з Альбенройта...

Рано, коли старий Прибик білоголовий, спираючись на чекану, виходив з двору, гукав на нього ще здалека Іскра Юрко. А коли добіг, насилу дух переводячи, сказав:

— Лямікар умер!

А коли коротко, похапцем розказав, як він умер, насміхаючись над Козиною, підняв старий руки і, не мігши в ту хвилину слова промовити, дивився на небо; аж потім промовив:

— Є справедливість. Тепер можна й умирати.

В ту хвилину в дворі у Козинів, де цю звістку почули, Ганна й стара мати гірко розплакались.

І далі летіла та звістка по цілій Ходії, і скрізь Козину згадували. Звістка в цілу повість виросла, як там у торганівському замку Лямінгер лаявсь і як несподівано знялася буря, як вікна і двері раптом розчинились, і в їдальні перед переляканими гістьми з'явилася біла постать.

Там у кленчанській церкві поховали пана з Альбенройта, і прокльони ходян ішли за ним у домовину. Коли дзвонили по його душі, був старий. Шерловський саме в гостях у сина, що на щастя своє й Маринчине пристав до неї в прийми. Колишній поциновицький староста Шерловський, після повстання усунений з посади старости, тепер стояв на могилі, де ставав часто і зараз стояв старий Прибик з багатьма сусідами і, показуючи на Кленчу, сказав:

— Козина виграв, і ми з ним теж. Що має тепер той гицель?

Зараз після похорону виїхала вельможна вдова з родиною і більш вже не повернулася до Торганова. І року не минуло, як вона його продала — і Кут і Різемберк.

Маєтку Козинового Смуток не покинув. Повеселішало там тільки тоді, коли Павлик та Галинка повиростали і Павлик узявся господарювати.