Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Вони виїхали для того, щоб Козинові не були самі в такі страшні розпачливі хвилини. На тому возі сидів також старий Прибик, небіжчика Матвія батько, якого Маринка даремно намагалась удержати дома.

І коли, таким чином, Шерловський з Пайдаром та з іншими яро них розмовляли в Пільзні, вскочив несподівано до них Іскра Юрко. Дуже зраділи, побачивши його, і зараз його обступили. Уважно озирнувшись навкруги, розказав їм, як тяжко до них добратись і як це йому пощастило лиш тому, що своїм вбранням обдурив солдата, який стоїть там біля воріт. Далі розказав їм, що Ганна з дітьми й з матір'ю може тепер аж двічі на день відвідувати Козину і що він з ними теж був там. Далі розказував, що Козина був спокійний і навіть заспокоював жінку та матір.

— А як дітей любить! Аж плакати хочеться, коли він з ними розмовляє та гладить і цілує. А як Ганні наказує, щоб вона їх виховала як слід, щоб його теж пам'ятали, щоб не забували свого тата, — щоб з Павлика став справжній ход.

Всі були зворушені, а дудар, хвилину помовчавши, казав далі:

— І про вас говорив і просив, щоб йому простили, коли кого образив, і щоб пам'ятали про старі ходські права. Питавсь також, чи є тут у місті Лямікар, а коли я йому відповів, що позавчора приїхав разом з нами, сказав: «Приїхав на мене подивитись. Господи, дай мені сили завтра, щоб цей кат не посмів...»

І тут дудар згадав про пригоду, що сталася їм, коли позавчора до Пільзня під'їздили. Розказував, що якраз біля самої брами з'їхались з Лямінгером, що теж доїжджав до міста, що коли старий Прибик почув, хто тут близько їде, раптом устав на возі, неначе молодий, підняв кулак і почав лаяти Лямінгера, і що Маринка та інші жінки мали з ним роботу, поки втихомирили його; щастя ще було, що торганівський кат не бачив його.

Схвильований дудар також згадав, що коли ввійшли до в'язниці, старий Вовк зараз пізнав Козину.

— Коли б ви бачили, як радісно скакав, гавкав та руки йому лизав. А коли виходили, ми не могли його звідти витягти. Вовк ліг і не хотів виходити, — так його там і кинули.

— Підеш ще раз до в'язниці? — спитавсь Шерловський.

Іскра запевнив, що піде ще туди, і тоді всі просили його, щоб він привітав Козину від кожного з них і переказав, як вони сумують, що не можуть з ним попрощатись.

Сутінь листопадового вечора покрила королівське міста Пільзень. Було морозно, і вітер повівав. На майдані неначе вимерло, скрізь було тихо й пусто. На вулиці ніде не було світла; будинки, темна висока дума, напроти висока велична церква, що стояла серед майдану, — все було затоплено чорними тінями. Крізь готичні церковні вікна сумно блимало світло невгасимої лампади. Перед думою походжав вартовий солдат у плащі. Осторонь стояло кілька жінок у жовтих ходських кожухах. Мовчали і майже не рухались, втопивши свої очі в церкву, над якою чорна шпичаста башта ховалась у густій темряві. Аж ось, неначе на знак, праворуч до думи повернулись, де ворота заскрипіли. Звідти вийшли дві жінки, і кожна з них несла по дитині. Ходянки, між якими була і Маринка Прибикова, пустилися прямо до них, до Ганни та до старої Козинихи. Обидві вертались з в'язниці, де сьогодні останній вечір були з чоловіком та сином. Останній вечір! І вже ніколи більш! Вже ніколи не вернуться ті вечори, коли всі дома вкупі гарно сиділи, коли Ганна над колискою співала, а Іван з Павликом грались, і всі були спокійні та щасливі!

Ганна дивилася на жінок, неначе божевільна. І не було б дивно, — мовчки подумала стара Буршикова, — коли б тим нещасним жінкам Козиновим у голові помутилось!

Ходянки їх обступили, щоб завести їх до хати, і дітей, що на руках уже спали, помогти їм донести. Ганна не хотіла до хати, бо там би не видержала з горя, їй би здавалося, що там усе на неї пада. Довго її вмовляли, нарешті дві жінки взяли її під руки й завели. Як ішли біля церкви, стара Козиниха вирвалась і, впавши біля дверей на коліна, почала плакати й молитись. Так само й Ганна біля неї стала на коліна, а ходянки над ними сумно, з співчуттям стояли та молились, щоб господь бог їх утішив.

В ту хвилину в камері, освітленій двома свічками восковими перед хрестом на засланому столику, було тихо. На стінах камери мигала тінь Івана Козини, коли замислено проходив. Був блідий, але спокійний. Чув про готування, чув про співчуття земляків, як йому через матір Іскра переказував. То було йому втіхою. Почував, що Лямінгер цілком не переміг, що завтрашній день йому теж не поможе, хоч і досяг, чого хотів: його, Козинової, смерті.

Але як буде далі на Ходії? Як буде з родиною?

Тяжкі дві думки, на які він не мав відповіді. Схрестив руки й почав молитись. Сів на ліжко. Але незабаром прийшла втома. Втома від думок, від вражень, від глибокого хвилювання. Поклав голову й зараз заснув. Спав добре аж до світу. Прокинувсь, як почув у дверях грюкіт ключа.

Принесли йому снідання краще, ніж звичайно. Він його ледве торкнувсь губами і випив трохи вина.

Потім прийшли мати, жінка з дітьми та Іскра. Боляче стало, коли їх побачив. Востаннє! Ті останні дні міг би тішитися, коли відходили з в'язниці: прийдуть ще по обіді, завтра, і знову завтра ще раз. Тепер вже не було жодного завтра. Але побачивши бліді, змучені обличчя матері та жінки, він підбадьоривсь.

— Дасть господь бог, що недаремно я вмру. Лямікар на земному суді виграв, але там, на божому, виграю я, бо наше діло було справедливе, і я невинно вмираю.

Стара мати ламала руки.