Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Встань і розкажи, що хочеш.

— Ви, мабуть, знаєте, вельможна пані. Вже другий рік чоловік мій у в'язниці. Йому припало найгірше, а винуватий найменш. Адже ж він завсіди був проти всякого бешкету та завсіди усіх спиняв, щоб не робили. А в повстанні він теж не брав участі, був уже у в'язниці. Вельможна пані, скажіть слово перед вашим паном за мого чоловіка, щоб його вже пустили. Ми вже так довго самі, і все у нас гине, у всьому непорядок, а він там мучиться нещасний! А ці діти, вельможна пані! Ви самі знаєте, як то дітей мати. А коли він і зробив щось недобре проти пана, так він уже за те одсидів, досить був покараний. Ради бога, вельможна пані!

Шляхтянка не перебивала нещасну жінку. Слова та сльози її вплинули на неї; але її ще більш вразило та стинуло серце, коли в ту мить пригадала те, що їй сказав учора чоловік з приводу суду, що Козину, безперечно, засудять на смерть. І треба дивуватись, що вона сама не заплакала, дивлячись на гарного хлопчика та його золотоволосу сестричку, цих невинних дітей, що, не розуміючи свого та батька матері нещастя, повні жаху, дивилися то на матір, що плакала, то на гарно одягнену пані.

— Не плач, — сказала шляхтянка. — Мені дуже жаль, хотіла б тобі помогти і бажала б тобі й дітям, щоб ви не були без батька, але я нічого не можу...

— Але ясновельможний пан ваш...

— Ти помиляєшся, не він судить твого чоловіка, а суд у Празі, від нього все залежить. Я побачу, що можна буде...

Здригнулась і не договорила, кроки, що наближалися, її зупинили. Петро теж злякавсь і мимоволі посунувсь назад за дерево. Він почував, як і пані, хто наближається. І в ту мить з'явивсь Лямінгер. Він дививсь своїм холодним пронизливим поглядом на несподіваний гурток. Ганна не помітила його, поки він не промовив:

— Хто її пустив сюди? — спитавсь він спокійно, холодно, навіть не глянувши на селянку. Ганну щось ніби кольнуло, коли почула й побачила пана. До тієї благородної пані мала довір'я, не боялась її, але перед цим... Це він, Лямінгер! Неначе сніг на голову їй упав. Горло їй стиснуло і мимоволі притулила до себе малу Галинку, що, неначе полохливе курча, ховалась у зборах її сукні.

— Ясновельможний пане! — промовила тремтячим голосом.

— Чого хочеш? — спитавсь Лямінгер.

— Це Козинова, — відповіла за неї пані, сумно дивлячись на обох.

— Так? А чого хоче?— питавсь байдуже.

Ганна замість пані відповіла:

— Ваша милість, вельможний пане! Мій Іван уже так давно сидить у в'язниці.

— Послав він тебе, щоб просила?

— Ах, я не могла з ним говорити, вельможний пане. Була у нього, але мене не пустили.

— А коли б пустили, навряд чи послав би він тебе піти сюди. Врешті ти б могла дома лишитись! Не я його суджу, а суд у Празі.

— Милостивий пане, коли б ви хотіли, ви все можете зробити. На ваше слово це сталось, на ваше могли б його й пустити. Милостивий пане, ради бога, ради цих дітей!

— Про них мав подумати раніш, ніж починати проти свого панства, — відповів Лямінгер льодовим голосом.

На хвилину настала тиша. Жорстокі слова ці відняли Ганні мову; пані Лямінгерова збентежилась.