Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Все знов чудово цвіло, і на полях хліб поспівав. В цей час приїхало панство до торганівського замку, вперше після тих нещасних подій. Пані Лямінгерова ще й тепер неохоче їхала. Ще торік її чоловік хотів їхати, але вона твердо вперлась і не поїхала. Тепер же не могла відмовитись.

— Не бійтесь, моя мила, — сказав він спокійно та холодно.— Це вже не ті старі ходяни. Подивіться, як я їх приборкав, — неначе овечки.

Пані повірила своєму чоловікові на слово; але це її гнітило. Боялася смутної, гробової тиші в тім гарнім Пошумавськім краю, ще й того, що чоловік її струну терпеливості тих людей надто натяг. І тому, коли опинилась у білому замку торганівському, ще його тепер за густими деревами майже не було видно, вона мало куди виходила й перебувала ввесь час у садочку. Перебула тут лиш кілька днів, а вже на неї нудьга налягала. Раніш все ж таки було веселіше, поки ще дочки були з нею. Тепер і друга, наймолодша, вже вийшла заміж і навесні поїхала до маєтку свого чоловіка графа з Вертби та Фройденталю.

Бажала їй того. Тепер несподівано згадала, як тут молода весела дівчина в самітному замку нудилась.

Одного разу в неділю після обід читала пані в садочку під липою листа. Прийшов до обід; і від того часу вже кілька разів його перечитала. З напруженням читала рядок за рядком; рано лиш радісно пробігла його очима, а тепер зважувала кожне слово та його значення. Серйозне обличчя пані під час читання прояснилось тихою радістю. А як дочитала, разом спинилась і з листом у руці повернулась у той бік, звідки почулись кроки.

Ждала чоловіка; але замість нього вийшов з доріжки поміж підстриженою гущавиною старий Петро, слуга пані.

— А, це ти, Петре!— промовила пані лагідно. — Що робить пан?

— Ще працюють!

— Сталось що-небудь?

— Нічого, ваша милість. Брама зачинена, але дивна річ, якась селянка все-таки пробралась. Мабуть, вистерегла, коли браму відчинили.

— А що хотіла?

— Хотіла до вас, ваша милість. Вигнали її. Тепер іду подивитись, чи зачинена хвіртка в саду...

Здригнувсь, не договоривши. Кроки, що почулись за деревами на стежці, посиланій дрібненьким пісочком, перебили його. Пані Лямінгерова теж туди подивилась. Напевне, та селянка. В темноблакитній сукні, в білому фартусі з білою вишиваною хусткою на голові, несміливо наближалась. Із нею двоє дітей, хлопчик та дівчинка, обоє в святковому вбранні, з гарно причісаним волоссям.

Вельможна пані з цікавістю дивилася на молоду гарну селянку. Але впало їй в очі, що селянка дуже бліда та смутна. Петро, схаменувшись, хотів уже бігти напроти та вигнати її, але пані зупинила його. Селянка, побачивши пані, гарно та багато одягнену, стала. Зараз же нахилилася до дітей і щось їм сказала; хлопчик підбіг і, раніш, ніж пані опам'яталась, поцілував їй руку. А сестричка, дівчинка років чотирьох, з гарними золотистими кісками, почервонівши, тільки наблизилася до пані й стала. Навіть старий Петро дививсь не без приємності на сміливого хлопчика та його соромливу сестричку, що, як видно, подобалась пані.

— Хто ти й звідки? — спиталась.

— З Уєзда, Козинова.

Тінь пробігла над білим чолом вельможної пані. Старий Петро заворушивсь.

— А що хочеш?

Молодій селянці заллялись очі сльозами; не могла говорити, впала на коліна.

— Ваша милість, вельможна пані!— хлипаючи, проговорила.