Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Козина раптом підняв голову й напружив слух.

— Вчора вже прийшло з Відня... про це я довідався лиш так собі... розумієш, але будеш мовчати, — говорив доглядач. — Цар усе не підписав.

В'язень здригнувсь і почував, як лице йому зачервоніло. Очі його пильно дивилися на губи доглядача.

— Цар затвердив, щоб тільки одного з вас... знаєш, повісити.

— А кого? — швидко спитавсь Козина.

— Цього я вже не знаю. Це вже мають ті там рішити, — доглядач показав пальцем назад, розуміючи раду вищого суду. — Той старий з цього викрутився. Тепер вас тільки двоє... кого з вас виберуть... це вже їм дали право. Але для тебе добре. Того Четвертака поставили у Відні на перше місце за ті образливі промови; небіжчика на друге, а ти був аж на третім. Так от, мабуть, ти таки викрутишся.

— А коли б мене не засудили?

Доглядач зрозумів.

— Додому теж не підеш. Кого зоставлять жити, пошлють на десять років до Угорщини, до Комарна. Таке-то вчора прийшло! На десять років до фортеці теж нічого собі... а все-таки чоловік живий. З Комарна повернеться, а звідти... — доглядач замовк.

— Щиро дякую вам, — сказав глухим голосом Козина.

— Але мовчи! Я б хотів, щоб ти викрутився, маєш жінку, діти...

Доглядач зник. Звістка його була промінням надії, що в темній камері замиготіло. Одно було в ній ясне: не всі вони, — а тепер уже двоє, він та Четвертак, умруть тією ганебною смертю. Одному з них життя усміхнеться. Котрому? Проміння миготіло то слабенько, то знов прояснялось, оживало й на хвилину потішало в'язня. Був молодий, мав гарну жінку, діти, ще не хотілось умирати та й не мав за що, був переконаний у своїй невинності. Він лиш домагався справедливості, і коли решта чинила Лямікарові та його урядовцям прикрості, він у тім не винний, навпаки, він завжди був проти. Він покладавсь лиш на правду, на своє право та справедливість. Тепер мають повісити його або Четвертака. Той сказав промову над панським нагаєм і втопив його. Образив Лямікара. І той йому цього не простить. А він, Козина, стримував Четвертака, просив його богом на замок не йти. А тепер він з ним винуватий і вкупі засуджений! Та й Четвертак на таку кару не заслужив, як і взагалі ніхто з ходян, лиш він, Лямікар, що навмисне дратував та збурював. А кого б він обрав? Кого б він засудив на смерть, Четвертака, чи його, Козину, що йому стільки разів сміливо дивився в вічі і сміливо за всіх відповідав. І тут завжди в душі його лунало: «Тебе, тебе!»

Але не Лямікар судить, а суд. В'язень вільніше зітхнув, та зараз же йому зринула думка: «Але він усе зможе! Скасував вирок апеляційного суду, примусить і суддів вирішити, як він схоче».

Нехай вирішує! Але того не діжде, щоб він йому піддавсь, не діжде, щоб він, Козина, зрікся й сказав: «То все була неправда, чого я добивався, то все була брехня, що я сказав!» Не діжде Лямікар, щоб до всієї своєї несправедливості міг ще з усміхом показати на нього пальцем та сказати: «Дивись, як приборкав, як піддається!» Ні, стільки вже витерпіти та ще й такої ганьби та образи діждати?!

О, того небіжчик тато не думали, коли віщували, як ще за свободу ходську потече кров, що їх син... І того разу під липою, коли його торганівський управитель з слугами до крові поранив, він теж помиливсь. Хай буде воля божа! Коли він і вмре, то за правду.

Але знов були хвилини, коли його така тверда зважливість покидала, і це тоді, коли жінку та дітей згадував. Не раз, коли все брав на увагу і починав думати за останню хвилину, виступав йому піт на чолі.

Непевність та боротьба надії з острахом мучили його найбільш і не раз питався доглядача, чи вже вирішено. Той йому завжди відповідав, що ще ні, або, може, вже й вирішено, то він напевне не знає, а коли б і вирішено, так суд свій вирок надішле ще раз на найвищу ухвалу, і це знов якийсь тиждень протягнеться.

Жорстокі люди! Для чого тягти, для чого мучити? Але ніхто не міг йому відповісти, ніхто про нього не дбав.

Одного разу вночі, сидячи на ліжку, знов міркував, чи його чи Четвертака засудять на смерть. Як про це довідатись? Хто б йому сказав? І тут йому пробігло в голові: «Поворожи! Спитай свою долю! Полічи: чіт чи лишка! Лишка буде твоя смерть». Він встав і підійшов до стіни. На хвилину спинивсь, потім почав кроками міряти прямо до дверей, тихо рахуючи. В темряві було чути брязкіт його кайданів на ногах. Аж ось стихло. Козина дійшов до дверей. Нарахував сім кроків! Недобра ознака! А все-таки не вірив і попробував ще один раз. Підійшов до ліжка й узяв у жменю соломи. Потім біля віконечка почав стебла рахувати. Одно за другим падало на землю. Чотирнадцять... вже тільки двоє зосталось в жмені... п'ятнадцять, шістнадцять... о, тут йому замуляло між пальцями ще одно, останнє, сімнадцяте! Ту ніч не міг уже спати, але втретє вже не пробував.

XXVII