Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Коли Грубий замовк, підняв Козина голову й сказав:

— Так, так, і нам це прочитали.

— Ну, хлопче, це нам дали за наші права. Документи наші забрали, а замість того дали нам... Але це так хотів би Лямікар. У Відні цього не допустять. Що ми зробили?

Козина похитав головою.

— Не знаю, дядечку.

— Але це волає до неба! Цар цього не допустить... ні, ні! А коли той торганівський гицель хоче відібрати життя, нехай візьме моє, старого, хворого чоловіка. Як так жити, то краще вже вмерти, — додав старий і закашлявсь.

Козина пройшовсь по камері й сказав:

— Я його знаю, він не поступиться. О, ми вже додому не повернемось.

— Я ні, хлопче, але ти. Подумай про це, маєш жінку, діти...

Молодий селянин спинивсь. Слова дядькові торкнулися до найболючішого місця. Груди його не здержали тяжкого зітхання.

— Дядьку, це є найгірше. Ганна та діти, мої діти, я завсіди думаю про них. Коли б їх не було! Нехай би мене повісили, я б не сперечавсь і не просив би.

— А ти б хотів Лямікара просити?

— Ніколи, навіть і тоді, як справді поставлять мене під шибеницю.

Обидва замовкли; а коли знов почали говорити, нічого вже не згадували про кривавий, немилосердний вирок. Згадували домівку, гарний Ходський край, родини свої. Лиш один раз старий дядько пожалкував, коли довідавсь, що ані Іскру дударя, ані Ганну до них не пустили.

Сумна була зустріч небожа з дядьком, а все-таки порадувала їх. Давно вже того хотіли і завсіди про це думали. Болісної самоти та відірваності принаймні хоч трохи здихались. Козина доглядав старого дядька так, як тільки можна було в умовах в'язниці.

Єдиною втіхою для старого була розмова про домівку, і небіж його теж найрадніше про це слухав. Про вирок уже не говорили, хоч обидва кілька разів на день мовчки згадували про це, бажаючи скоріше довідатися, чи ствердить його цар.

Старий староста смерті не боявсь. Не раз про те говорив і з певністю ждав її. Почував, що сили його слабнуть. На третій день після того, як Козина перейшов до нього, він попросив покликати священика. А коли той прийшов, старий попросив його, щоб написав йому листа додому. І коли священик згодивсь на це, Козина зрадів, пригадав, що таким способом можна буде й собі подати вістку додому.

Священик повідомив родину Грубого до Драженова, що є з господарем і яка його остання воля, коли б уже більш не вернувсь. Далі висловив його смуток, що вже нікого не побачить, і передав останнє його бажання. А в кінці листа додав, що тепер з ним Козина перебуває, і що цей сто разів вітає всіх: жінку, дітей та матір, і щоб про це напевне до Уєзда переказали. Більше не можна було писати.

Старий священик, раніш ніж відійшов з в'язниці, потішав Грубого, особливо, щоб не боявсь смерті, що, можливо, ще видужає.

Але Грубий не дав йому договорити.