Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Вони, ті пани, теж добре знають, що мені вже амінь, тому вони й пустили цього хлопця до мене.

А коли священик вийшов, старий повернув свої згаслі очі до небожа й сказав:

— Якби господь дав, і якби я про те довідавсь, що ти з цього викрутишся. Неначеб камінь скотився б мені з грудей. Легше було б умирати.

Замовк і дививсь перед собою, потім знов повернувсь до небожа, що сидів у ногах.

— А коли б господь допустив, і тебе справді засудили, Ваню, не проси!

— Не буду, дядечку, я вже казав.

— Ми нічого не добились, але даремно не вмремо. — Очі старого засвітились. — А коли б наші підписали й зреклись, а ми ні, право не буде втрачене. Після нас ще знайдуться такі, що знов будуть домагатися і може ж таки хоч колись настане кращий час.

Замовк утомлений і згорнув руки, начеб молився. З полудня хвилину дрімав, а після того знов молився. Потім піднявся й розмовляв з Козиною, але розмова стомлювала його, і тому часто замовкав. Був знов на Ходії. Згадував про своїх і тяжко тужив, що не поховають у рідній землі. Після того взяв Козину за руку.

— Ваню, ради бога, прости мені, в перший раз, в другий і в третій... ти може б і не був тут, коли б я... прости мені... — Голос йому хвилювався, тремтів.

Молодий ход стиснув старому холодну руку.

— Був би, теж був би, дядечку; нічим ви передо мною не провинились, нічим.

А коли у в'язницю западала перша сутінь, старий драженовський староста знов заговорив: «Завсіди молю бога, щоб змилувавсь над нашою нещасною домівкою, а найбільш над тобою, Ваню,— щоб не допустив, щоб ти невинно постраждав».

Коли доглядач приніс миску юшки для хворого, той не доторкнувсь. Козина просив лишити їм світло, і доглядач на це згодився. Цілу ніч Козина й ока не стулив, бо бачив, що дядько незабаром умре. Старий ход аж до останньої хвилини був при пам'яті. Перед ранком, коли каганець уже догоряв, дядько швидко простяг руку, повернув голову й здригнувся; обличчя його витяглось і побіліло.

Бліде денне світло падало до смутної камери, де озивався конвульсійний чоловічий плач. А коли пізніше доглядач увійшов, несучи в'язням сніданок, застав Козину, як той сидів біля мертвого дядька. Молодий ход уже не плакав. Він сидів блідий, непорушно, неначе статуя з схрещеними руками.

А коли старого Грубого виносили, просив Козина дозволу провести його до кладовища. Цього йому не дозволили й лиш відповіли на його запит, що завтра небіжчика поховають. Але іншу його просьбу задовольнили: не завели його до попередньої камери, а лишили в теперішній, де вмер його дядько. Того та наступного дня Козина мав лиш дядька на думці. Все думав над тим, де мусив скінчити своє життя один з найповажніших старост на Ходії, і де його поховають. Нікого він, бідний, не мав із своєї родини, щоб над ним поплакали, навіть не знають про те, що їх старий господар відійшов навіки. Скільки б голосили сини та служниця і не тільки в ту хвилю, як умер, але цілих три дні. Увесь цей час плакали б та промовляли в дворі, що доброго зробив небіжчик, як любив родину, служницю, і який був мудрий та щедрий до всіх. А тут, у тій трупарні, куди його занесли, не лишать його до трьох день. Зараз його на другий день винесуть, і не прийдуть троє старих співаків селянських, що над відкритою домовиною смутно заспівали б жалісну пісню; не прийдуть і сусіди мертвого випровадити. Ніхто за ним не піде, не задзвонять, ані до церкви не занесуть перед тим, як спустити його в землю. Коли б принаймні йому було дозволено подивитися на те нещасне місце вічного відпочинку і його запам'ятати. Запам'ятати? Хіба ж він повернеться додому, щоб міг розказати?

Козина захвилювався.

Згадував про себе, про жінку й дітей. А що ж він? Може його ще гірша доля чекає, коли у Відні той вирок буде стверджено. Думки його спинялись, почував, як йому серце неначе переставало битись...

Знов почалися дні болісної самоти та відірваності, повні сумних, жахливих думок. Час помалу спливав, наближався кінець.

Один раз доглядач, що йому снідати приносив, зупинивсь біля самих дверей, як уже виходив, пильно подививсь на в'язня, неначеб роздумував, і сказав:

— Чуєш, земляче, я тобі щось скажу. Але не кажи нікому, що від мене довідався. Ти боїшся, що у Відні все затвердять... а тобі, може, й полегшає...