Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— А буде з того що-небудь?

— Гм, не був би то Лямінгер. Тим ходянам у Відні йшло спочатку добре, і той адвокат Штравс справив їх процес на добру дорогу. Але Лямінгер все те перекрутив. Має багато приятелів і потім знає, що селянських судів та повстання нагорі не люблять.

— А дійде воно до вищого карного суду? — спитавсь лікар.

— Можливо, коли перекрутять тих ходян на повстанців.

— І потім дійдуть параграф за параграфом аж до шибениці, — додав лікар.

— Напевне. Так, як ви шукаєте одні ліки за другими, поки не заженете вашого пацієнта аж на той світ, — хіба ж не так?

Маринка Прибикова все ще сама господарювала. Старий Прибик лиш уважався за господаря, але він про господарство взагалі не дбав. Як на жінку, та ще й на таку молоду, було тих турбот господарських більш ніж досить. До всього того, ще й життя таке безпросвітне. Жених ще й досі поневірявсь десь у Баварії.

Тягло його додому і не один раз уже присилав посланця до батьків, чи не міг би він повернутись. Але старий батько кожного разу переказував йому, щоб ще сидів і не рипавсь, бо пани ще й досі не забули про нього й шукають. Так минали дні й місяці тяжкої праці для молодого хода у наймах в самотньому німецькому маєтку, що був у лісі недалеко від кордону.

За той час, а вже до року добиралось, він двічі потішив себе й свою милу. Тайком через ліс до Чехії прибув, вночі аж до Уєзда зваживсь прийти і знов уночі тайкома зник. Останній раз було перед Великоднем. Бідкавсь, що більш там не витримає, що скоріше одсидить рік у в'язниці, навіть у ланцюгах ходитиме на панщину, ніж там між чужими людьми поневірятиметься.

Маринка його заспокоювала й просила, щоб ще підождав і пообіцяв, що ще буде триматись. Все ж не була спокійна, боялась, що він не видержить і повернеться додому. Як би вона хотіла, щоб він повернувсь, як би вже хотіла жити вкупі з своїм чоловіком, і все ж, невважаючи на те, вона відмовилась, як радила їй стара сусідка, піти до пана й попросити за свого жениха.

— Тато прийшли б до мене... ні, цього ніколи не зроблю.

Зате Ганна щодня довідувалась, чи приїхав уже пан. Молода селянка рано навесні вирушила в дорогу до Праги, щоб відвідати свого Йвана та старого дядька у в'язниці. Поспішала, хапалась, тішилась і знов лякалась тієї хвилини, коли побачить свого чоловіка.

Вона знала, що Іскру восени туди не пустили, але думала собі, що то чужий чоловік, а вона жінка йому й мати його дітей і що напевно ніхто не буде такий кам'яний, без почуття, щоб її відігнав від дверей! І все-таки сталося так. Добилась якраз стільки, скільки й Іскра. Даремно просила, даремно сльози проливала і всі гроші, що в себе мала, віддавала доглядачам, щоб пустили. Не пустили, тільки й добилася того, щоб принаймні переказали чоловікові, що вона тут була.

Козина, хоч уже й звик до суворого з ним поводження, а все ж не хотів навіть вірити, щоб йому було заборонено поговорити з своєю жінкою.

Так була близько! Серце йому аж стиснуло, обурення та гнів у ньому аж кипіли; в думках слідкував за нещасною Ганною, як від в'язниці відходила, як додому поверталась. Та він не бачив, як була знищена, як цілу дорогу плакала і знов заголосила, ще гірше, коли діти з бабою вийшли їй назустріч, щоб привітати маму, щоб почути про тата..

Тому-то тепер, коли прийшов уже травень, коли все зазеленіло й зацвіло, молода Козиниха довідувалась, чи приїхав пан. Інші роки пани в цей час уже мешкали на торганівському замку, але цей рік ніяк не можна було діждатись. Мабуть Лямікар ще не вірив у свою перемогу, ще боявся повстання, боявся, що ходи можуть ще обуритись, коли він там з'явиться. Але ніхто не жалкував, що його ще нема. Лиш Ганна хотіла б почути, що панство приїхало. Поклала в думці і нікому про це не казала, що піде на замок до ясновельможної пані, щоб за Йвана поклопоталась, щоб його вже пустили на волю. Мала до неї довір'я, бо чула, що пані не така безсердечна, як пан, а потім ще й вірила в її почуття. Вона теж була жінкою та матір'ю. А коли б і не добилась, щоб Івана раніш випустили, ніж то йому присуджено, була певна, що принаймні доб'ється, щоб її пустили до нього. Була вже вирішила, що зараз же й піде до Праги і навіть візьме з собою ще й Павлика.

Але весна минула й жнива настали, а панство до замку торганівського не приїхало. Ганна вже про те не думала, бо рахувала, що незабаром скінчиться вже рік, як Івана засуджено, і що вже швидко повернеться. Горе її зменшувалось, лице прояснювалось, а з Іскрою та Дорлою ні про що інше й не говорила, як про повернення Івана. А коли відходили, розказувала знов Павликові та Галинці про тата, що вже скоро повернеться додому. Розказувала їм у неділю, коли була сама з ними, і кожну вільну хвилину, особливо, коли їх укладала спати.

Нарешті прийшла вже й довгождана пора. Щоденно, кожну годину чекала його напевне і, не дочекавшись, схвильована йшла йому назустріч або сама, або з дітьми. А тимчасом вже й рік минув, як Іван одійшов з дому, і рік минув з того дня, як його засудили. І тут певна щаслива надія її почала хитатись, і колишній острах та сум знов повернулись їй у серце.

Був вечір неспокійного дня зимового, коли поверталася до свого села з міста, куди ходила в справах господарських та й надіялась, що може Івана зустріне.

Тепер, коли сама поверталася додому, коли смуток на душу їй наліг, неначе сутінь осіннього вечора на всю навкруги країну, загледіла зараз на краю села гурток людей, що слухали якоїсь новини.