Розділ «Песиголовці Історичний роман»

В ту мить, коли обидва старшини розходились, молодий господар виступив з чорної тіні, з закутка від брами свого двору. Став хвилину, неначе дивився за відхожими та прислухався до їхніх кроків. Потім повернувся й пішов повільним, тихим кроком до хати. Веселих звуків, що за ним неслись із сусіднього двору, він не помічав, навіть не чув. Нищечком увійшов знов до світлиці й тихесенько ліг. Було чути тихе, спокійне дихання жінки та дітей. Але кілька глибоких зітхань господаревих рознеслись голосніше.

Стара Козиниха вранці затоплювала в печі, не зав'язавши ще свої коси хусточкою. В той момент прийшов молодий господар, син її.

Рідко коли траплялось, щоб син приходив в такий ранній час до своєї матері. Поздоровкався, сів на лавку, дивився через вікно на хмарне небо, потім на матір, що питала його про Галинку та Павлика, як, мовляв, при такому вихрі спали:

— Добре. А ви, мамо, рано лягли спати?

— Рано.

— Але потім знов світили, я бачив світло, — при цьому пильно дивився на матір.

— Було так бурхливо, боялась, щоб чого не сталось.

Це вона проговорила цілком спокійно, байдуже.

Син ще хвилину побув та ждав. Але мати ані словом не згадала про вчорашнє, розмовляючи про звичайні речі. Він сам тези ані словом не нагадав.

Нарешті безнадійно й сумно відійшов, подумавши:

«Навіть рідна мати тобі не вірить!»

III

Хата Юрка Іскри стояла осторонь од села, ближче до лісу. І хоч пам'ятала не одно покоління, все ж не мала вигляду цілком похилого. Дерев'яні стіни та призьба ще держались. Стріха була вкрита зеленим мохом і на краях повисмикувалась; біля хати стояли два старі явори, що влітку прикривали її своєю зеленню.

На призьбі стояла Дорла, Іскрова жінка, й розвішувала на жердці китиці спілої червоної горобини, щоб тут, як ударять морози, гарно промерзли.

Вона була на кілька років молодша за свого чоловіка. Мала ще вигляд дівчини, молодої та вродливої. До одруження була вона дівчиною заможною й могла собі вибирати. Не схотіла навіть досить заможних хлопців і взяла собі веселого дударя. До цього часу вибору свого не шкодувала, тільки часто в думці собі бажала, щоб або Іскру з дударя на щось інше могла обернути, або щоб він сидів більше вдома і по досвітках не тинявся. Часто, дуже часто думала також про дитину, що, мовляв, не було б їй так дуже сумно.

Сьогодні Іскра був з нею дома.

Свідчили про те веселі звуки, що вилітали з світлиці. То не він сам грав, то грав його учень. Іскра був ще досить молодий дудар, але слава його вже рознеслась і поза рідним селом, до сусідів, а старі люди про нього казали, що це буде стразький Кужелка, з яким у цілій Ходії, навіть у цілому Пільзенському краї, ніхто не міг зрівнятись. Багато про нього дивного розказували, як у Празі при двірці він показував свої штуки, тоді, коли там ще короля коронували і ходяни ще мали свої права. Якось добре під чаркою — який би то дудар був, коли б він не пив, — пізно вночі заблудив у лісі і впав до «вовчого горла», куди потім прийшов гість кошлатий та зубатий; і дудар йому аж до ранку грав, поки прийшов лісник, почувши музику та завивання вовче, і визволив його з біди.

Стразький Кужелка був за батька та вчителя всіх дударів в околиці. Від нього теж вивчився старий Юрко, від Юрка потім син його Іскра, а цей теж уже мав кілька учнів. Учив грати на скрипку та на дуду, хоч і не знав нот. Хто йому що заспіває, то він уже грав на тому або на тому інструменті. Коли в шинку веселі дівчата його обступлять, хусточками махаючи, а одна з них почне ясним голосом пісеньку цілком нову, яку ще ніхто ніде не чув і яка, мабуть, допіру народилась, Іскра Юрко мовчки прослухає перший вірш, усміхаючись, головою покивуючи та чоботом злегенька під такт пристукуючи, але скоро співачка починала другий вірш, Іскра вже грав на скрипці, спільник його, сивий батько, за ним на дуді, а хлопці, ухопивши дівчат, пускалися в танці.

І щоб навчилися заграти що вгодно, Іскра вчив і своїх учнів. Якраз у той час він навчав Якова Конопикова, приблизно шістнадцятилітнього червоновидого хлопця. Він ще тільки починав учитись, і Іскра ще не довіряв йому на всю дуду грати. Яків пискав ще тільки на передню дудочку. На даний знак він замовк, стоячи перед Іскрою, що сидів на лавці біля столу та чекав, що скаже вчитель.

— Слухай, Якове, я ще одної проспіваю тобі, а ти мені заграєш. Знаєш цю: «Наш батюшка гарно каже», — і вчитель заспівав.