Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Яків почав, але в ту хвилину Іскра його перебив.

— Он там іде до нас козинянський дядько. Тікай швидше. Завтра знову прийди о цій самій годині.

Яків, недовго думаючи, зник, як дим. Іскра встав і дививсь крізь вікно на гостя, ще здалека пізнавши його.

В ту хвилину щось зашамотіло на печі. І незабаром з'явилася постать старого діда з сивим волоссям, що до цього часу тихо собі лежав. Він був сліпий і якийсь хорий, бо закашляв і, важко дихаючи, спитав:

— Може, щось сталось, що йде до нас Козина в такий час?

— Ні, тату, не знаю, може, й не до нас, а лиш сюдою йде до лісу.

Знадвору чувся гомін. Дорла, нахиляючись з ганку, говорила з молодим господарем, який питався, чи Іскра дома. В ту мить з'явився на порозі дудар і закликав гостя до хати. Але довго не намагавсь, бо знав, що Козина «так собі» не прийшов, а щось хотів йому сказати.

— Ти йдеш у ліс? Я теж з тобою піду, — набився сам дудар.

— Еге, йду подивитися, що там вихор наробив.

Іскра вскочив до світлиці по шапку, незабаром вискочив і вкупі пішли до бору, не дбаючи про те, що Дорлу, яка тепер вернулася до сіней, мало потішив.

— І так у нас завжди, або сам тиняється, або коли хтось сюди приблудить, то він його сам одведе. Чоловік хотів уже йти до сіней.— Так, увійшовши до світлиці, жалілась свекрові, що знову питався про Козину. Почувши, що той пішов, старий знов мовчки ліг. На обличчі його було видно незадоволення. Кожен, хто коли-небудь сюди заходив, був милий сліпому, бо під час відвідин йому швидше збігали без кінця й краю довгі нестерпні хвилини: особливо радо вітав молодого Козину, свого доброчинця та охоронця, що йому десять років тому життя врятував.

Одного разу старий Юрко пішов до Торганова, де мав грати замість хворого дударя. Поблизу Торганова, коли йшов лісом, зупинили його два мисливці, обидва німці, із замку торганівського. Обидва були добре напідпитку, бо язик їм важко повертався. Але на висміювання вбогого дударя їм ще добре служив. Спочатку вони насміялися з нього, а коли думав, що тим закінчилось і хотів утекти, вони наказали, щоб їм на тому місці заграв, при цьому лаялись та називали його хамом.

Тут закипіла в дударя ходська кров; гостро відповів їм і не злякавсь навіть тоді, коли обидва німці почали його шарпати, як роздратовані ведмеді. Швидко скинув з плеча свій інструмент та став відбиватись.

Але він був з голими руками, а німці кожен з тесаком. На цей раз напевно був би загинув, але в ту мить, коли йому було найгірше, коли, заллятий кров'ю, він упав на землю, вискочив з гущавини і кинувсь на одного з них Козинин Вовк, а другого потім чеканою вдарив сам Козина, прибігши за собакою на поміч.

Німців розігнав, а Юрка, непритомного, додому відніс.

Тоді старому дудареві око вибили, а друге потім, як ще лежав побитий, захворіло й незабаром теж осліпло. З того часу провадив старий дудар смутне й одноманітне життя; виходив з двору лиш тоді, коли син його брав з собою до шинку або на досвітки, щоб грав на скрипці, або, за відсутністю сина, «учив» дома.

З того часу молодий Юрко Іскра був до Козини ще прихильніший. Був вдячний і за те, що врятував батька, і за те, що всякими способами, під час недуги, підтримував. Після того й Козина, синок з багатого, старого й поважного роду, прихилився до здібного й веселого дударевого сина. Ще тоді, як Юрко корови пас, він з ним товаришував і часто закликав до себе. З ним був найохотніше, а коли йшов до лісу, кожного разу заходив до самітної дударевої хати.

Потім, коли обидва стали парубками, коли ходили вкупі до дівчат, зробився Іскра Івановим товаришем, навіть коли молодий Козина одружився, приязнь ще більше зміцніла після весілля, бо дудар багато допоміг у цьому одруженні. Молодий господар нікому так не вірив, як йому, ні від кого не мав стільки помочі, як від нього.

Тепер укупі йшли до лісу.

Після бурхливої ночі настав гарний, сонячний день, який у листопаді мало коли трапляється. Хмара ще вранці з неба зникла. Сонечко засвітило, і в виясненому повітрі чітко вирисовувалося тім'я Шумави та Чеського лісу.