Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Того я не забуду, — почав знову, — та й не можу забути. Ще як був хлопцем, завжди про це думав і чим далі, тим гірше. «Хтось мусить почати» — це мені завжди в голові гуде, і вночі, коли сплю. І впало мені в голову, що від самого бога присуджено, щоб я це почав. Пригадав, як батько сказали, що кров потече. Про себе не дбав... «Хай заб'ють, тільки щоб іншим було вільніше жити», — думав я собі.

«Підожди, поки будеш господарем», — думав я собі. — Тепер бачиш як? Через Ганну забув за цілий світ, — потім ще й діти прийшли. Але ті старі думки не дають мені спокою, — від рана й до вечора. А що зробив? Я думав, то буде найкраще, але тепер дізнався, що мені не вірить і рідна мати, неначеб я й не був справжній ходянин.

— Так зле не думай. То було вночі.

— Я не сліпий і не був сліпим!

— Не поспішай, прийде твій час.

— І ти так кажеш, як і багато з вас. Пройде таки час... і все проспимо!

— Я нічого не хочу проспати, але думаю собі так, що гарячий пес біжить сам вовкові в зуби.

— Та й лагідністю його не візьмеш. Воно до того прийде. Хтось та мусить почати, коли не хочемо бути кріпаками! І не будемо! — палко додав.

— Думаєш, що тепер був би час?

— Коли пани шукають наші універсали, то кожний дурень зрозуміє, що вони ще дійсні. Тепер якраз час. Коли не почнуть старші, а будуть тільки дивитись, обізвуся я. Нехай бог мене судить! Сьогодні вночі я так собі сказав.

В ту хвилину обидва обернулись. Хтось на них могутнім голосом закричав.

В долині, на стежці, вони побачили чоловіка величезної постаті; замовкши, він махав на них своєю чеканою, добре, мабуть, кованою, бо від неї на сонці заблискало, неначе від нової шаблі. З громового голосу, з високої постаті вони зразу пізнали, що то був Матвій Прибик.

IV

Він стояв у довжелезному жупані на межі, біля шипшинового куща, що на ньому червоні плоди ще де-не-де притулились. Вітер йому злегка розвівав довге волосся, білу хусточку на шиї та ремінці коло шкіряних штанів до коліна. Хоч сонце й світило, але було досить холодно, і вітер тепла не додавав. Невважаючи на те, Матвій Прибик білий свій жупан не застебнув, навіть жилетка була не застебнута. Його богатирські груди не боялись і холоднішого вітру, ніж той, що був сьогодні.

Обличчя Прибикове, похмуро-спокійне, дивилось пильно назустріч Козині та його спільникові. Губи широкого рота були міцно стулені, так, що під спідньою губою тяглася довга брижа над підборіддям безволосого обличчя.

Стояв уважно, без руху, неначе статуя; останній ходський прапоровий і не поворухнувся навіть тоді, коли спитав Козину, що наблизився до нього:

— Де ти ходиш, Козино, там тобі межі руйнують!

Ці слова, неначе байдуже проказані, зразу спинили молодого селянина.

— Мені? А де?

— Он там, на глинищі.