Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Старий лиш кивнув головою. Ствердив тим, бо знав папери добре ще з літ давнішніх. Потім Сика додав:

— Були інші часи, коли ці універсали були дійсні.

— А чому не дійсні тепер? — спиталася несподівано бабуся.

— Чи дійсні? Коли тепер ні, то будуть колись, — відповів певно та гостро старий Грубий. — Тут є наше право, і воно міцне, як дуб, і ніхто його не знищить, ані Лямікарові управителі, ані Лямікар сам! Наші королі були інші пани, їхнє слово, тут записане, більш, мабуть, дійсне, ніж цього німця-зайди.

— Так, так, — підтакував Сика. — Він би хотів, щоб йому дали, а він би потім їх спалив. Потім би взяв бича та й кричав: «Танцюйте, хлопи!» Але тут ще не замазано! — і, розгорнувши латинський текст короля Юрія, показав на переклад, що був у ньому вкладений, якраз на те місце, де було підкреслено: «володарі не мають права ні в якому разі ними (ходянами) володіти або їх закріпляти, або між ними селитись».

— А ось це також дійсне!

І, нагнувшись до листа короля Матяша, хвилину на нього дививсь, аж поки знайшов відповідне місце і почав читати:

— «Наказуємо при цьому всім обивателям з усіх станів королівства нашого чеського, особливо нашим радам чеської палати нинішнім і будучим вірним нашим милим, щоб вищепойменовані ходи, до замку або до граду нашого домажлицького належні, нинішні й будучі при тім нашім таких їх привілеїв, володінь та вольностей обновленні, ухвалі та ствердженні, аж поки ті листи їх свідчать, нині й на будуче та вічно непорушне додержували та спокійно зберігали, жодних їм у тім перепон нічим не чинили, щоб уникнути гніву та немилості нашої королівської і будучих наших королів чеських».

Сика підняв голову від листа, повернувсь до Грубого та його, сестри й сказав:

— Ви чули? «Вірні милі» казали в таких листах стародавні королі нашим батькам, а тепер кожний писар називає нас холопами й хамами та ще й кирпу гне. Але ось на вас! — і показав на привілеї.

— Коли б тільки оці два листи мали, і тоді нічого б не мусили боятись. Цього було б досить, щоб притягти їх до суду. В них є все наше право.

— Так самісінько казали наші покійні тато, — відповіла селянка.

— Пам'ятаєш, Христофоре, як ця скринька ще у нас була?

— Чом би не пам'ятав? — сказав Грубий. — Але вже час нам листи ховати.

— Хутенько ховайте! — заметушилася бабуся.

Обидва козаки поскладали листи до скриньки. А коли Сика її замкнув і зі столу брав, старий сотник драженовський зітхнув. Сестра його навкруги озирнулась, особливо по вікнах, потім пішла наперед до сусідніх низьких дверей, де раптом зупинилась; брат її затримав.

— Треба б було покликати також Івана!

Тобто небожа свого. Сладкого, молодого господаря. Сика після цих слів уп'явсь очима в бабусю, чекаючи з напруженням, що вона скаже.

Хвилину мовчала, потім відмовила:

— Ні, якраз добре й так.