Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Дивився й ждав.

II

Стара Козиниха погасила звечора світло, лягла, але не спала. Потім прийшли несподівано ті гості, що їх молодий господар спостерігав, і попросили її відчинити. Накинувши на себе довгий, покритий темним сукном та обшитий смушком кожух, вона одімкнула.

— Здорова була! — обізвавсь один з них перед дверима, і стара селянка з голосу пізнала свого брата.

Це був Христофор Грубий, з Драженова, чоловік високий на зріст, трохи згорблений, у широкій кереї. В правій руці держав величезну чекану, жовтувате залізо на ній виблискувало при світлі.

Увійшовши до світлиці, він поставив дубову скриньку, добре обковану, що ніс під кереєю, на білу яворову дошку невеликого столу з вирізними ніжками.

Як скинув високу шапку, було видно зморшкувате, але ще свіже, з поважним виразом, обличчя. Вже побіліле волосся падало йому аж до плечей і тільки над лобом було підстрижене. Гарно обведений ніс, ясні ще очі, з яких прозирала певність та свідомість своєї гідності, надавали старому козакові вигляду відважного.

Поруч його високої постаті в довгій кереї тим більш відрізнявся від нього товариш його уєздський старшина Юрко Сика, чоловік не великий, але дебелий, широкоплечий, в білому жупані з чорною обшивкою. З-під великої й важкої шапки його спускавсь аж до плечей темнокаштановий чуб.

Господиня в старому, довгому кожусі, на якому було ще видно слід різнобарвних вишиваних квіток, дивилась здивовано на пізніх та несподіваних гостей. Все ж вижидала, поки самі заговорять. Брат її зразу ж зайшов у розмову. Коротко переказав їй, як був сьогодні в місті і як там довідався від двох урядовців, що панство розпитувалось про ходські писані права, гадаючи, що міський уряд їх переховує, бо кілька років тому вони були в ходській волості; що панство через свого управителя Коша нишком хотіло довідатись і що вищезгадані урядовці, не люблячи торганівського панства, як і всі інші, охоче розказали про це старому сотникові.

Не пішов він додому, а прямо дорогою до Уєзда, де був схований у сотника, з давніх-давен найповажнішого в Ходії, скарб песиголовців, привілеї їхні; зберігались вони там від тих часів, коли були небіжчикові Лямінгерові старому продані. Тоді якраз кілька старшин ходських, між ними був і дід старого Козини, згадавши за свої права, хутко пішли до міста вимагати від домажлицьких панів, щоб їм видали привілеї.

— Візьміть собі тут свої права. Краще нехай ви їх будете мати, ніж той німець — сказали урядовці й дозволили ходам відчинити склеп, де була скринька на «справи ходські». Від того часу вона блукала для безпечності по ходських селах, а нове німецьке панство, хоч привілеїв і не визнавало, а все-таки розшукувало їх.

Невеличка та скринька, в якій була золота вільність схована, переходила з рук до рук, від одного старшини до другого, але найчастіше в Уєзді, і там зоставалась від того часу аж до сьогоднішнього дня.

Потім панство нібито не звертало уваги, чи забуло, аж ось з доброго дива знову про них згадало.

Про це тепер у затишку говорили обидва ходські старшини з старою селянкою, що пильно слухала на всі уші, скоро хто-небудь з них починав говорити. З уважного обличчя бабусі можна було пізнати, що вона сестра старого Христофора Грубого; на ньому не було видно ні ляку, ні жаху. Навпаки, лице її прояснилось і в очах засвітилась радість.

— Це ви добре зробили, що до мене прийшли й принесли її. Я її сховаю добре, і на мене ніхто не подумає.

Після того Сика, витягнувши з жилетки ключик, одімкнув скриньку і вийняв насамперед печатку на короткому срібному ланцюжку. Сотник драженовський та сестра його, нахилившись, дивились на пергаментні листи, що тут гарно замотані лежали. Сика ж один по одному виймав їх та на стіл клав. Адже він їх передавав, то хотів іще раз нібито пересвідчити себе й присутніх, для цього повикладав їх і розмотав з паперу. Сам він багато років зберігав їх і не один раз нишком перечитував, поки не перечитав усі, що були написані по-чеському, і переклади з латинської мови.

Письменний Сика, що між своїми вважався ніби за волосного писаря, поклав писані ці вольності та посвідчення їх у порядку від найдавніших аж до останньої короля Матяша. Тут лежали, в звичайній хатині в сяйві соснової скіпки, старі пергаментні листи, добре складені, стрічками обов'язані, жовтуваті, з рудими плямами по краях і на кутках помацані. Великі печатки висіли в них на шовкових шнурках, фарби червоної, а деякі білої; але кілька століть перекрасили білу фарбу на жовтувату. Печатки були добре збережені: і найдавніша з воску білого, на якій був образ короля Івана Люксембурзького в повній зброї рицарській на коні в шоломі, в правій руці меч на ланцюгу, а в лівій — щит, і печатки всіх інших королів: Карла, Вацлава, Юрія, Владислава, Фердінанда, Максиміліана, Рудольфа та Матяша; останні були найясніші.

На хвилину запанувала в світлиці тиша.

Обидва ходяни й стара бабуся мовчки дивилися на старовинні листи, що століття та кращі блаженніші часи пам'ятали і свідками приниження та утиску були. Сика ще раз перелічив листи і, повернувшися до Грубого, сказав.

— Всі тут.